Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Слов'яни в доруський період. Скіфи

У І ст. н. є. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок європейського населення. Щодо походження слов'янства, то, на превеликий жаль, питання його етногенезу до цього часу дискусійне. Найбільш поширеною є думка про те, що формування слов'ян як народу, їхньої культури пройшло кілька етапів. Перший етап умовно називають передслов'янським. У цей час у Центральній і Східній Європі сформувалось кілька споріднених археологічних культур, в яких були елементи, які стали пізніше характерними для культури слов'янських і деяких інших народів. Поєднуючи археологічні та лінгвістичні дані, акад. Б. Рибаков та О. Знойко відносять геродотівських скіфів-землеробів-сколотів до праслов'ян. О. Знойко, крім того, стверджує, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це відповідно поляни і русь, і що поляни називалися цим іменем ще за часів трипільської культури*.

Другий етап формування східного слов'янства — давньослов’янський (кінець І тисячоліття до н. є. — перші століття н. е.), коли ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян, у тому числі предків українського народу. Це зарубинецька і черняхівська культури.

Зрозуміло, що викладені тут погляди вчених на дану проблему значною мірою залишаються гіпотетичними. Та вірогідність даних про слов'ян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли появляються перші писемні згадки про них. Такі найдавніші, після Геродотового опису скіфів, свідчення мають твори римських авторів кінця І ст. н. є. Плінія Старшого і Тацита, котрі знали слов'ян під назвою венедів (чи венетів).

Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський історик Йордан, який відзначав, що "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавинів". Більшість учених схиляються до думки, що ці слова є доказом поділу венедів на дві частини: західну (склавини) і східну (анти). Важливо, що Йордан вперше зробив спробу уточнити місце розселення їх. Зокрема, "анти — сильніший народ з цих двох — поширюється від Данастра да Данапра, де Понтійське море утворює вигин**.

Склавини розселялися на території від р. Сава і Бала-тонського озера на південному заході до Вісли на півночі й Дністра на сході. Анти і склавини були в ті часи окремими великими слов'янськими племінними об'єднаннями, які мали своїх вождів, своє військо. Писемні джерела згадують державні утворення антських князів Божа Андрагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших. Ці утворення виникли до приходу на Русь норманів. Візантійський історик Прокопій Кесарійський стверджує, що зміцніла Антська держава, починаючи з другої чверті VI ст., регулярно організовує напади на Візантійську імперію. У результаті цих так званих війн анти і склавини повністю слов'янізували північ Балканського півострова.

М. Грушевський вважав, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. У середині VI ст. до Східної Європи накотилася нова хвиля завойовників з Центральної Азії — аварів. Унаслідок тривалих слов'яно-аварських воєн (568—635 pp.) антське об'єднання перестало існувати, але державотворчі процеси в східних слов'ян неухильно розвивалися.

На зміну антам приходить нове державне утворення на основі слов'янських племен Наддніпров'я — Русь. Почався четвертий період соціальної статики, який увінчав четверте, останнє в доісторичний період етнічне переоформлення на українських землях.

За даними літописів, у другій половині І тисячоліття слов'янські племена продовжували розселятися. Розселяючись, нони водночас і розпорошувалися. Значну роль у цьому процесі відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. ннаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території порушилася, що сприяло виокремленню слов'ян і розпаду загальнослов'янської спільноти на три гілки — на східну, західну та південну. З розпадом загальнослов'янської спільноти починається формування в VII—IX ст. слов'янських мов. Як доводить видатний російський вчений О. Шахматов, із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська й сербохорватська; східнослов'янська, з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У II пол. І тисячоліття східні слов'яни зосереджувалися на просторах від Чорного до Білого моря, від Карпат до Волги. Перед утворенням Київської Русі у них було 14 великих племінних об'єднань, половина з яких пов'язана з територією України. Найважливіші серед них — поляни, котрі жили В Центральній Україні та на берегах Дніпра і мали своє княжіння в VI—VIII ст. із осередком у Києві, це княжіння стало серцевиною Давньоруської держави. Як підтверджують нові археологічні дослідження, до полянського об'єднання входили також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, тиверці й уличі — на півдні. У західній частині країни жили волиняни. Кожне плем'я мало вождя — князя, який керував військом, вершив суд, вирішував інші важливі справи. Питання війни і миру вирішувалися на вічі.

Племінні княжіння східних слов'ян були досить стійкою формою ранньофеодальної державності. Багато із цих держав проіснували не лише до IX ст., а й у X—XI ст., коли в більшості з них утвердилися князі з династії Рюриковичів.

Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримати будь-які кліматичні умови. Арабський мандрівник дає їм таку характеристику: "Слов'яни - люди відважні і войовничі, і якби не незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їхніми силами не міг би боротися жоден народ у світі". Упертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і в праці.

Головним заняття слов'янських племен України було орне землеробство. Землю орали ралом із залізним наральником, а згодом плугом з лемешем. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Поряд з цим, слов'яни займались скотарством, насамперед вирощуванням великої рогатої худоби і свиней, а також різними ремеслами. Виготовленням знарядь праці із заліза, прикрас із кольорових металів займалися майстри-професіонали.

В основі релігії східних слов'ян у дохристиянські часи лежав культ природи. Вони поклонялися тим її силам, від яких, на їхню думку, залежало їхнє благополуччя. Головними божествами для них були Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому і блискавки, Сварожич — бог вогню, Стрибог — бог вітру, Волос — бог худоби. Для відправлення своїх обрядів слов'яни будували культові споруди — капища, святилища, в яких відбувалися молитви і жертвоприношення. Крім того, у наших пращурів була багатюща міфологія, різноманітні культи, астральні уявлення, про що ми, на жаль, знаємо дуже мало.

Отже, попри всю складність етнічних процесів, соціальні та економічні катаклізми, слід говорити про автохтонність, споконвічність українського народу на його історичній землі. Відомо, що культурний генофонд не буває цілком однозначним. Усі племена і народи, які жили в українському регіоні, на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди ставали його складовими. Але етнічна сутність самобутніх народів залишається незмінною, неповторною. Цим і цікава та чи інша людність. На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного, тривалого і неоднозначного процесу виступало Подніпров'я, пов'язане невидимими нитками із цивілізацією Середземномор'я. Саме на цих землях у середині І тис. н. є. почалося формування Київської Русі.

* Див.: Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — С 14—15.

** Йордан О. О происхождении и деяниях готов. — М., 1960. — С. 72.