Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

УКРАЇНА В 20—30-ті роки: ВІД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДО ТОТАЛЬНОГО НИЩЕННЯ

Утвердження тоталітарного режиму в Україні. Його суть та механізми реалізації

Складовою ознакою сталінського режиму був масовий терор. Щоправда, його вже в перші роки радянської влади започаткував Ленін. Організований ним першим червоний терор 1918—1920 pp., як і сталінські масові репресії кінця 20—30-х pp., мали на меті знищення справжніх і потенційних противників більшовицького режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори. Зазнавали переслідувань саме ті, хто очолював боротьбу за комуністичні ідеали. Учений зі світовим ім'ям писав у ті роки В. Молотову: "Ви розсіваєте по культурному світі не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До вашої революції фашизму не існувало". І справді, Й. Сталін будував державу за канонами придуманої ним потворної партійно-бюрократичної поліцейської системи, яка жила за своїми канібальськими "законами".

Початок організованому на державному рівні цькуванню фахівців з дореволюційними дипломами, створенню у суспільстві атмосфери масового психозу боротьби із "шкідництвом" поклала Шахтинська справа 1928 р. На судовому процесі було засуджено групу інженерів Донбасу за сфабрикованим ДПУ звинуваченням у шкідництві. Після цієї "справи" почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.

З 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — у 1929—1931 pp., друга — у 1932—1934 pp., третя — у 1936—1938 pp. Першою жертвою масового терору стало селянство. Дотримуючись, як завжди, класового підходу Сталін розпочав кампанію "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів. Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. Тому величезні зусилля й засоби радянської держави спрямовувалися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити "куркулів". За підрахунками демографів, постраждало близько 1 млн. людей.

Водночас розпочалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил української інтелігенції. Інтелігенція, власне, ніколи не була поза увагою сталінської каральної машини і наприкінці 20-х років потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень та арештів. В умовах утвердження авторитарних методів правління суспільно-політичну атмосферу в Україні поступово стала визначати політично шкідлива теза Сталіна про неминуче загострення класової боротьби під час будівництва соціалізму і за наявності в радянських республіках "повзучих" націоналістичних ухилів. У зв'язку з цим обґрунтована класова пильність поступово стала перетворюватись у суцільну підозрілість, нагнітання напруженості, у постійні пошуки "агентури" класових ворогів у республіках. У липні 1929 р. почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у належності до таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури, з-поміж яких академіки С. Єфремов і М. Слабченко, 11 професорів, у т. ч. О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко та інші. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а ще ЗО тис. українофілів репресували без суду. Цей судовий процес став початком розгрому українського національного відродження.

Тоді ж було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). У 1930 р. на процесі "Спілки визволення України" "доводилося", що УАПЦ була однією з ланок антирадянського підпілля, пов'язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, які ставили за мету підготовку повалення радянської влади в Україні. Було ліквідовано всі парафії церкви, репресовано всіх митрополитів, 13 архієпископів і єпископів УАПЦ.

1932—1934 pp. супроводжувалися новою хвилею розправ з українською інтелігенцією. Розпочалося справжнє цькування письменника М. Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося в країні, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув'язнено сатирика О. Вишню. У грудні 1934 р. за "націоналізм" і "шкідництво" розстріляли письменників К. Буревія, О. Близька, Г. Косинку, І. Крушельницького, Д. Фальківського та інших. Вони стали першими жертвами нової хвилі терору, що здійнялася після спровокованого НКВС убивства С. Кірова. Усього, за неповними даними, в Україні репресій зазнали близько 500 літераторів, з яких 89 було розстріляно, 64 заслано, 212 примушено замовкнути, 83 — емігрували.

Не обминули репресії і художників та музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Разом з ним канув у небуття і його чудовий театр "Березіль". На кобзарський український з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли.

Коса сталінського терору пройшлася і по викладацькому складу вищих навчальних закладів республіки. З 29 директорів педагогічних інститутів 18 було звільнено й репресовано як "дворушників, націоналістів, петлюрівців". З такими самими ярликами позбавили роботи (багато кого і волі) 210 викладачів і 24 тис. учителів. У 1934 р. Сталін, не читаючи, підписав до розстрілу 384 списки арештованих, а в кожному списку по — 10 тис. осіб. Серед них більшість були українці.

Знищені митці — це мозок і совість нації, творці й світочі її духовного відродження. Відродження, яке не здійснилося, бо було закатовано і спаплюжено. Репресії 20—30-х pp. призвели до зниження інтелектуального та гуманістичного потенціалу республіки, загальмувало культурні перетворення.

У 1933 р. головним чекістом України став В. Балицький. Маючи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив "українських націоналістів". Балицький взяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся суперника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних "ворогів народу". Спільними зусиллями "вірні учні Сталіна" П. Постишев (з 1933 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У) і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи "Української військової організації", "Блоку українських націоналістичних партій". У 1935 р. знищили колишніх боротьбистів, відбулися процеси "Національно-терористичного центру", "Національно-терористичної групи професора М. Зерова" та ін. У 1936 р. було сфабриковано справи "Українського троцькістського центру", Соціал-демократичної партії України. Упродовж 1929— 1937 pp. жертвами сталінських репресій стали 7 млн. чоловік.

Так званий великий терор припадає на 1937—1938 pp. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспників, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий виток арештів. Лише в одному Биковнянському лісі під самою столицею України поховано більш як 120 тис. жертв сталінських репресій. Не врятувалося від репресій навіть партійно-державне керівництво республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних у червні 1937 p., було звинувачено у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У репресували 10, аз 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи С. Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У.

У 1937—1938 pp. нищівного удару зазнали військові кадри: було репресовано близько 40 тис. офіцерів Червоної армії, розстріляно видатних воєнних спеціалістів, воєначальників, у тому числі з України — Й. Якіра, І. Гаркавого, І. Федька, Д. Шмідта та інших. Великий терор у 1937—1938 pp. набув апокаліптичного масштабу. Мільйони людей було знищено, кинуто за грати і до концтаборів, що ж до інтелігенції, то її прописали постійно в архіпелазі ГУ ЛАГ. Навіть серед артистів знайшли "контрреволюцію". У 1937 р. "ворогів народу" викрили в Київському театрі опери і балету ім. Тараса Шевченка.

Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби. А ось у звіриній ненависті до цілих народів, зокрема до українського, Сталін не мав аналога в історії світової цивілізації.

Започатковане Леніним у 1918—1920 pp. і продовжене далі Сталіним у 20—30-х pp. тотальне нищення кращих сил української інтелігенції тривало фактично до самої смерті "вождя народів", тобто до 1953 р. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією. Учені Чехословаччини зробили підрахунки загиблих у роки тоталітаризму. Усього від тоталітарних режимів, що панували в країнах світу, загинуло 110 млн. чоловік, з них жертвами більшовизму стали 68 млн., фашизму — 20 млн., у Китаї — 30 млн. чоловік.

І, нарешті, що ж у 20—30-х pp. у СРСР будувалось і що було побудовано?! Класичного, справжнього соціалізму, такого, яким бачили його Маркс, Енгельс і Ленін у світовій практиці ще не було і досі немає. Одержавши внаслідок більшовицького заколоту 1917 р. початкову стадію нового суспільства, подальший його розвиток призупинили. На рубежі 20— 30-х pp. відбулася підміна ленінського бачення соціалізму сталінським. У 1929 р. Сталін відкинув неп і радянське суспільство все далі й далі стало відходити від того соціалізму, до якого прагнули Маркс і Ленін. І замість нього розпочались необґрунтовані сталінські експерименти розвитку суспільства. Той соціалізм, суспільний лад, який утвердився в СРСР з кінця 20-х років, був аж ніяк не неминучим породженням жовтня 1917 p., а насамперед результатом насильницького насадження тоталітарного режиму, який перекрутив до невпізнання як спадщину жовтня, так й ідеали соціалізму. Тобто соціалістичну ідею було зраджено, спаплюжено, що спричинило деформацію структур суспільства і навіть виродження їх. І реально, на практиці ми одержали воєнно-казармений, тоталітарний устрій.

Отже, народи колишнього СРСР будували не соціалізм з його гуманним принципом "Все для людини, все в ім'я людини!", а тоталітарно-бюрократичну систему, сталінську імперію зла і насильства. Причому будували проти людини, на людських кістках. Бо чи можна назвати соціалістичним суспільство, в якому людина відчужена і від влади, і від засобів виробництва?! Словом, одне проголошували і зовсім інше будували.

Нас переконували, що в СРСР уже в 70-х роках побудували розвинутий соціалізм, і радянське суспільство вступило в період будівництва комунізму. Але те, що вже побудували, з 1985 р. почали перебудовувати. Та так і не перебудували. У 1991 р. Радянський Союз розпався.

Звичайно, боляче визнавати, що ціною величезного ентузіазму, важких мук і страждань радянські люди, будучи обманутими, будували не те, що могло зробити їх сьогодні щасливими, вільними, цивілізованими і, нарешті, просто ситими. Не зробивши з цього належних висновків та уроків, важко обирати дорогу на майбутнє.