Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В 20—30-ті роки: ВІД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДО ТОТАЛЬНОГО НИЩЕННЯ

Від нової економічної політики до сталінської політики "соціалістичного штурму" в УСРР. Колективізація українського села: методи її здійснення, соціальні та демографічні наслідки

У 1929—1933 р. відбувся другий сталінський комуністичний штурм, спрямований тепер на перетворення багатомільйонного селянства із власників засобів виробництва на найману робочу силу шляхом колективізації сільського господарства. На відміну від сталінської політики індустріалізації країни, сталінська модель колективізації села була ще драматичнішою й радикальнішою. Вона супроводжувалася такою жорстокістю і страхіттям, що її можна назвати, як пише О. Субтельний, не інакше, як війною сталінського режиму проти селянства. Це справді найжахливіша сторінка української історії.

Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника — людину, яка не має своєї власності. Саме тому Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. У жовтні 1927 р. вони об'єднували трохи більше 1 % селянських господарств.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 p., яка, за твердженням Сталіна, була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішує, що для "стрибка" в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий економічний і політичний контроль. Відтак без всякої попередньої підготовки в листопаді 1929 р. він наказує розпочати рішучу кампанію "суцільної колективізації". Вона мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет.

Українці, які в усі часи свято шанували землю і волю, чинили опір колективізації. Тому й сталінський режим здійснював на їхніх землях свою політику значно швидшими темпами, ніж в інших республіках. Колективізація в Україні мала була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі — навесні 1932 р. Для успішного здійснення суцільної колективізації вирішили знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Північ чи до Сибіру. Близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулювання, а більш як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла "ліквідації куркульства як класу" й тези про загострення класової боротьби.

Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.

Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.

Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.

Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.

Так, ми знали про це. Однак не було офіційного тлумачення причин жахливого голодомору та його наслідків, про що й досі намагаються не говорити деякі комуністи. Вони посилаються на недорід, на "перекручення" політики партії на що сталося, і наслідки трагедії українського народу.

Справжню правду про те, що сталося в Україні під "мудрим" керівництвом більшовиків задля побудови світлого майбутнього, сповістили нарешті архівні документи, відкриті перед ученими в 1989 р. через 56 років повного замовчування. Ці документи засвідчують, що безпосередньою причиною голодомору 1932—1933 pp. в Україні було примусове, із широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, як стверджували деякі радянські історики, а його було організовано штучно. На XVII . з'їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони СРСР К. Ворошилов заявив: "Ми пішли на голод свідомо, бо нам потрібен був хліб". А хліб же був. У 1930 р. Україна одержала непоганий урожай, якого вистачило б і державі, і селянинові. Та це не входило в плани партії. І вона кілька разів міняла в бік збільшення плани хлібоздачі. Якщо в 1930 р. Україна мала здати 310 млн. пудів хліба, то в 1931 р. — аж 477. Наприкінці 1932 р. з'ясувалося, що держава вигребла з України все, що могла, і в українському селі склалося важке становище з продуктами харчування. Весною в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Проте, незважаючи на голод, сталінське керівництво посилювало тиск на партійні й державні органи України з метою збільшення поставок хліба. У жовтні 1932 р. з цією метою Сталін направив у республіку хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні 105 млн. пудів зерна. Адже із селянських комор забиралося все до останньої зернини. Заради чого?

Сталін та його оточення брехали, заявляючи, що СРСР загрожують вороги світового імперіалізму. Насправді було навпаки. Капіталізм на той час сам переживав гостру економічну кризу 1928—1933 pp. і йому було не до нас. Більше того, у торгівлі з СРСР він шукав вихід з економічного глухого кута. Брехали стверджуючи, що хліб потрібен, щоб нагодувати робітників та воїнів Червоної Армії. Але тоді ж засіки Батьківщини і без того ламалися від зерна. Воно гнило. Його вивозили для перегонки на спиртогорілочні заводи. Жодного з них в Україні не було зупинено. Навколо від голоду вимирали цілі райони, а зерно перероблялося на горілку. Немає пояснень й іншому страшному факту. Навіть у найголодніші роки Радянський Союз продовжував торгувати хлібом із закордоном. Зобов'язання перед іноземними партнерами виконувалися свято. У 1933 р. у Західну Європу вивезли близько 10 млн. центнерів зерна, а за рік до цього — більш як 18 млн. центнерів. З Одеського порту за кордон відправлялися каравани суден з дешевим борошном. І на тих мішках усі читали цинічні написи: "Излишки УССР".

Документально доведено, що керівництво України не змогло протистояти диктату з центру, і фактично проводило політику, яка обернулася для українського народу численними жертвами. У листопаді 1932 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР ухвалили постанову, в якій головну установку в хлібозаготівлях давали на посилення адміністративно-репресивних методів. Терміново було створено роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії. До хлібозаготівель залучалися органи юстиції, прокуратури, держбезпеки. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали в селян останнє зерно. Керівництво республіки вдалося навіть до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів за рахунок хлібозаготівель, що відіграло фатальну роль для населення України. Архівні матеріали підтверджують трагічну картину смерті від голоду й епідемії, особливо з березня 1933 р. Голод сягнув піка. Смерть стала звичною. Щодня гинуло від голоду більш як 25 тис. чоловік. Люди сприймали смерть як порятунок від тяжких мук, а часом, і як порятунок від тих людей, які залишалися ще живими, але голодними. Сталося найтрагічніше — канібалізм, коли люди почали їсти один одного. Причому людоїдство стало масовим. Типовим явищем була голодна дистрофія, важкі шлункові захворювання, викликані вживанням в їжу нехарчових продуктів. У селах лютував тиф.

Але й цього Сталіну було замало. Він виношував плани виселення всіх українців і довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити їх у життя. За свідченням М. Хрущова, Сталін страшенно засмутився тим, що неможливо виселити весь український народ, бо не було ні місця для його поселення, ні потрібної кількості транспорту, щоб його вивезти.

Сталін та його оточення знали всю правду про голодомор і робили все, щоб його приховати. Мовчали засоби масової інформації. Радянський уряд відкидав пропозиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що вигадки про голод навмисно поширюють вороги СРСР. Під час голодомору кордони України було оточено військами, щоб люди не могли врятуватися і повідомити про голод. Мало того, всі газети того часу розписували щасливе життя радянських селян, було дано вказівку спростовувати будь-які повідомлення про голод в СРСР, опубліковані на Заході. І радянські дипломати заявляли, що в Радянському Союзі "немає ні канібалів, ні кардиналів".

Викачування зерна з голодної України вимагало залізної дисципліни і цілковитої покори. Тому за вказівкою Сталіна 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", за яким колгоспне майно вважалося недоторканним, а порушення цього проголошувалося державним злочином. У народі закон дістав трохи іншу назву — "закон про колоски", або "закон про п'ять колосків". Навряд чи світова історія знає більш підступний, антигуманний, антилюдський офіційний документ: голодні діти з 12-річного віку, яких упіймали на хлібному полі із жменькою колосків, підлягали покаранню ув'язненням до 10 років, а дорослих за таку провину навіть присуджували до розстрілу. Усього за цим законом було засуджено 55 тис. чоловік. З них до вищої кари — 2110. Заборонялося не лише збирати колоски в полі та гриби в лісі, а й ловити рибу в річці. Документи засвідчують, що народний суд засудив чотирьох чоловік до 10 років ув'язнення за те, що вони збирали в лісі дикі груші. Улітку 1933 р. сталінська операція "Голод", яка тривала 8 місяців і охопила населення чисельністю 15 млн. чоловік, завершилася. Які ж її наслідки? Зазначимо, що називають різні цифри загиблих — від 7 до 15 млн. Це дані по всій країні, адже голод охопив не лише Україну, а також і Північний Кавказ, Крим, Курщи-ну, Нижнє Поволжя, Казахстан, тобто регіони, де масово проживали українці — переселенці з дореволюційних часів. В усіх інших суміжних з Україною областях голоду не було. Щодо жертв голодомору в Україні, то називають цифру 5— 7,5 млн. чоловік. Достовірну цифру назвати важко, бо з 1934 р. відділи ЗАГСу було передано до відання НКВС, статистика не вела обліку жертв голодомору. Сталін заборонив публікувати будь-які матеріали на цю тему. У 1937 p., коли статистичний перепис виявив страхітливі дані смертності, організаторів перепису розстріляли. Цифра 6—7 млн. чоловік мабуть найбільше достовірна.

Отже, голодомор в Україні став справжньою трагедією народу. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в 1932—1933 pp. на українській землі, найродючішій у світі.

Голод в Україні — найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.