Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

УКРАЇНА В 20—30-ті роки: ВІД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДО ТОТАЛЬНОГО НИЩЕННЯ

Від нової економічної політики до сталінської політики "соціалістичного штурму" в УСРР. Україна — головний плацдарм індустріалізації: суперечливість характеру, методи здійснення та наслідки індустріалізації.

Розгромивши суперників у боротьбі за владу і зміцнивши свої позиції в партії і країні, Сталін наприкінці 20-х років перейшов до методів прямого насильства в побудові соціалізму. Це виявилося насамперед у прискоренні темпів індустріалізації, інакше кажучи, у перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне індустріальне суспільство. Здійснення цих швидких перетворень, на думку Сталіна, необхідне, щоб встигнути створити оборонну промисловість для захисту СРСР від агресії світового імперіалізму, а також мало продемонструвати перед усім світом великі переваги соціалізму перед капіталізмом. Розпочався великий тепер уже сталінський, експеримент побудови "соціалізму в одній, окремо взятій країні". З цього приводу великий російський вчений-фізіолог І.П. Павлов ще на зорі радянської влади, 1918 p., сказав: "Якщо те, що роблять більшовики з Росією, експеримент, то для такого експерименту я пошкодував би дати навіть жабу".

Первинним проектом сталінської політики воєнно-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений партією в 1928 р. Попередні планові цифри за вказівкою Сталіна було значно підвищено. Так, загальне зростання промисловості передбачалося на 250 %, а важкої промисловості — на 330 %. Такі приголомшуючі завдання на такий короткий термін ще ніколи в історії не ставило будь-яке суспільство.

Напружені плани соціалістичного будівництва потребували значної інтенсифікації праці. Цього більшовицькі лідери досягали двома шляхами. Перший — підвищення ролі не матеріальних, а моральних стимулів праці: використання соціалістичного змагання, зустрічних планів, руху новаторів, нагородження орденами та медалями тощо, а також широке застосування методів пропаганди щасливого життя в умовах комунізму, яке можна прискорити лише напруженою працею. І сотні тисяч робітників справді щиро повірили в недалекий прихід "світлого майбутнього" і готові були на будь-які жертви заради цього.

Для тих, хто не виявляв особливого ентузіазму і не вірив у комуністичні міфи, було підготовлено другий шлях — прямий примус і страх. У господарському будівництві, по суті, відроджувалися прийоми "воєнного комунізму", навіть вживалася військова термінологія: прорив на трудовому фронті, перемога ударних загонів, штурм нових висот тощо. На вибір конкретних методів господарювання безумовно справила вплив особистість вождя. За складом характеру Сталін з недовір'ям ставився до всіляких новацій. Йому була більше до вподоби класична форма насильства — робота підконвойних. Саме їхньою працею й освоювалися Колима і Полярне Приуралля, Сибір і Середня Азія, споруджувалися Норильськ, Воркута, Магадан, будувалися канали, прокладалися північні дороги. Ось як будувалася дорога Котлас — Воркута. На півночі, як відомо, у кожного працівника мали бути як мінімум куфайка, повстяки, рукавиці, шапка. Усього цього він не одержував. Тому в'язнів використовували тут лише два тижні: досвід доводив, що саме такий термін вони зможуть проробити в тому одязі, у якому їх було взято з дому. Потім їх, обморожених, відправляли до таборів, а замість них приганяли знову на два тижні нових в'язнів. І таке повторювалося весь час. Будівництво малоефективного Біломорсько-Балтійського каналу коштувало життя 300 тисячам в'язнів. 26 тис. в'язнів загинуло на будівництві Дніпрогесу.

Зазначимо, що табірної робочої сили не бракувало. За законом від 7 серпня 1932 р. за крадіжку колгоспного майна належав розстріл, а за пом'якшених обставин — 10 років ув'язнення. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму в роботі, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень. Брак у роботі, пошкодження верстатів кваліфікувались як підривна діяльність і навіть могли завершитися арештом. На кінець 1938 р. було введено відрахування із заробітної плати за запізнення на роботу, а за три запізнення протягом місяця віддавали під суд. Із червня 1940 р. під загрозою ув'язнення ніхто не міг самовільно міняти місце роботи, відмовитися від понаднормової праці. Ось якими були сталінський "юр'їв день" і нове більшовицьке кріпацтво.

Сьогодні є багато нових фактів, які свідчать про те, що чисельність "ворогів народу" планували органи НКВС, яким давалися завдання на постачання дешевої робочої сили. Так, 31 січня 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову "Об антисоветских элементах", за якою кожному регіонові визначили додаткову чисельність тих, кого можна репресувати, у тому числі й по Україні — 6 тис. за першою категорією. Проте Сталіну цього було замало. Тому 17 лютого 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило: "Дополнительно разрешить НКВД Украины провести аресты кулацкого и прочего активного элемента и рассмотреть дела их на тройках, увеличить лимит для НКВД УССР на тридцать тысяч".

Зрозуміло, що всі рішення Компартії завжди виконувалися без зволікань. У 30-х роках чисельність в'язнів з УСРР становила, за даними М. Хрущова, більш як 19 млн. чоловік. Саме вони на початок 40-х років давали більш ніж 33 % валового національного прибутку СРСР.

Ось чому не слід обмежуватися лише констатацією того, що було досягнуто в ході індустріалізації країни. Успіхи її безсумнівні й гідні подиву. Із 1500 промислових підприємств, які споруджувалися в 1928—1932 pp. в СРСР, близько 400 припадало на Україну. її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Це вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Та не менш важливо знати і про те, як цього було досягнуто, якими методами, якою ціною і за рахунок кого та в ім'я чого.

Здійснення індустріалізації насильницькими методами, нехтування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробничого процесу внаслідок марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-ринкових відносин поставили країну перед економічною катастрофою, спричинили падіння рівня життя населення. Досвід сталінської індустріалізації переконливо довів, що саме відчуженість робітників від засобів виробництва і бюрократичні методи директивного управління визначили економічну неефективність промисловості, яка тоді створювалася.

Усе це робило неможливим здійснення нового капітального будівництва нормальним шляхом, тобто з використанням внутрішніх нагромаджень самої промисловості. Джерелом ресурсів індустріалізації була неоплачена праця робітників і, особливо, селян. Саме для одержання коштів на індустріалізацію було пограбовано і поневолено село.