Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В 20—30-ті роки: ВІД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДО ТОТАЛЬНОГО НИЩЕННЯ

Завершення нового поділу українських земель на початку 20-х років: проблеми міжнародної правосуб'єктності

Після жовтневого перевороту більшовиків 1917 р. на уламках Російської імперії виникло 13 держав, з яких Литва, Латвія, Естонія, Польща і Фінляндія стали справді незалежними. В усіх інших утвердилася радянська форма державності. Радянську владу було встановлено на Східній (Наддніпрянській) Україні, де на початку 20-х років проживало 25,5 млн. чоловік.

Відповідно до Ризького мирного договору 1921 р. Польща визнала незалежність УСРР. Разом з тим, до Польщі відійшли західні області України та Білорусі. У цей час було узаконено включення Закарпаття до складу Чехословаччини, Північної Буковини — до Румунії. На приєднаних територіях проживало 7 млн. українців.

УСРР як зовні самостійна держава розгорнула активну міжнародну діяльність. У 1921 р. вона уклала мирний договір з Литвою, встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було укладено договір між Україною і Туреччиною. Великого значення український уряд надав установленню нормальних відносин з Радянською Росією. У травні 1919 р. Раднарком РСФРР запропонував установити воєнно-політичну єдність радянських республік.

Ця пропозиція дістала підтримку. 28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР уклали договір, за яким дві республіки входили у військовий і господарський союзи. Згодом аналогічні договори уклали між собою й інші республіки. Така система відносин дістала назву договірної федерації.

Однак відносини між республіками було визначено не чітко: залишилися невизначеними компетенції та повноваження загально федеративних і республіканських органів. Тому навколо союзного договору 1920 р. в українському керівництві точилися гострі суперечки, висловлювалися і невдоволення. Для врегулювання взаємовідносин між РСФРР і УСРР у травні 1922 р. було утворено спеціальну комісію. У цьому самому році розгорнулася дискусія з питань тіснішого об'єднання республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", у якому передбачав включення їх до Російської Федерації на автономних правах. Це викликало опір у республіках. Сталінську ідею вважав неприйнятною і Ленін, оскільки вона порушувала принцип повної рівноправності народів.

Для республік ленінські пропозиції добровільного об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу на засадах рівноправності були прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення СРСР і обрав на X Всеросійський з'їзд рад делегатів, які мали повноваження для участі в роботі І Всесоюзного з'їзду рад.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити II з'їзд Рад.

Так завершився процес утворення багатонаціональної союзної, а, по суті, унітарної держави, яка впродовж майже 70 років свого існування трималася на насильстві і злочинах проти народів, які її населяли.

Зазначимо, що побутують полярні оцінки щодо утворення СРСР. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення Радянського Союзу — тріумф національної політики КПРС, який відповідав інтересам усіх народів Союзу, у тому числі й народу України. Більшість сучасних істориків вважають цей акт трагедією українського народу. Адже дуже скоро республіка фактично перетворилась у звичайну адміністративну одиницю унітарної держави. Якщо ж бути правдивішим, то слід зауважити, що, по-перше, утворення СРСР народам національних республік нав'язали: їх ніхто не питав, чи хочуть вони такого Союзу. По-друге, Союзу як такого не було: була імперія із жорсткою, до абсурду централізованою системою управління, на вершині якої стояв всемогутній вождь — генсек ВКП(б) (КПРС), а легальну опозицію ліквідували. По-третє, державний лад в СРСР був за своєю природою антисоціалістичним — своєрідний гібрид державного капіталізму, феодалізму і рабовласництва. Тому він тримався доти, доки міг застосовувати імперські методи управління. Навіть горбачовський трохи свіжий подих виявився для нього смертельним, і Союз легко розпався в 1991 р. Історія і це раз підтвердила, що немає перспектив держава, у якій відносини між владою і народом будуються на насильстві та неправді.

Після здійснення в 1922 р. "автономізації" національних республік сталінське керівництво вирішило звернути увагу на розвиток культур народів СРСР. У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд і національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Ця політика означала посилення уваги до підготовки й виховання кадрів корінної національності й висування їх у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? Є низка відповідей на це запитання. Однак вірогідніше те, що, зайнята передусім збереженням політичної гегемонії, Комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурної діяльності. І для того, щоб втримати владу, зміцнити контроль над національними республіками й поширити свій вплив на місцеве населення, завоювати його підтримку, вона розпочала коренізацію. Це була вимушена, компромісна політика, тимчасовий тактичний маневр.

Аналізуючи процес українізації, слід висловити деякі міркування, які заслуговують на увагу в сучасних умовах, зокрема з огляду на мовне питання.

На початку 20-х років відродження української мови та культури відбувалося в складних умовах. У цей час у партії і країні точилися дискусії про подальші шляхи національно-державного будівництва, розвитку національних культур тощо. В Україні не вщухала полеміка навколо сумнозвісної "теорії боротьби двох культур", яку обґрунтував секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. За цією теорією в республіці історично склалися і функціонують дві культури: російська культура і мова, пов'язані з містом та "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом і українська культура та мова, пов'язані з селом та "відсталим" селянством. Тому обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови. Ці відверто шовіністичні ідеї поділялися багатьма в партійному керівництві, але запровадження їх вважалося передчасним.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати Політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при Раднаркомі УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі наркомату освіти, який став центром її проведення. Наркомом освіти був О. Шумський, а після його усунення 1927 р. — М. Скрипник, завдяки діяльності якого досягнуто значних успіхів у розвитку української освіти. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури. Одним з головних завдань нової політики українізатори вважали створення необхідних умов для культурного розвитку національних меншин, представники яких в середині 20-х років становили 20 % населення республіки. З цією метою створили Раду національних меншин у Наркоматі освіти.

У місцевостях, де проживали більш-менш компактні маси представників національних меншин, утворювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку. У 1924—1925 pp. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський і 1 єврейський автономний район. Тоді ж функціонувало 954 сільські ради національних меншин. Функціонували національні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31 — татарських, 17 — чеських, 5 — вірменських, 1 — шведська.

Українізація мала найбільший вплив на освіту. У 1929 р. більш як 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели викладання українською мовою. Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р. — 10:1 (14 430 — українських, 1504 — російських). Рідною мовою в 1929 р. навчалися більш ніж 97 % українських дітей. У вищих навчальних закладах в 1933 р. було 55 % студентів-українців (у 1923 — 30 %).

Українізація торкнулась і преси. Упродовж 1924 — 1927 pp. тираж українських газет збільшився в 5 разів. Якщо в 1922 р. українською мовою було випущено лише 27 % книжок, то в 1931 р. — вже 77 %.

Політика українізації позитивно вплинула і на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60 % робітників республіки. На українську мову перейшли всі оперні театри, а також радіомовлення, яке виникло в 1924 р. Національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

З 1925 року відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Якщо в 1922 р. українці становили лише 23 % членів КП(б)У, то в 1933 році — 60 %. Але представництво українців у ЦК КП(б)У було незначним. Першими (з березня 1925 року — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У більшовицький центр призначав тільки не українців — німця Е. Квірінга, єврея Л. Кагановича, поляка С. Косіора. Державні службовці зобов'язані були складати іспити з української мови, хто ж лінувався вивчати мову, то міг втратити роботу. У 1926 р. 65 % діловодства здійснювалося українською мовою.

Таким чином, українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високо розвинуте суспільство. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського.

Звичайно, ці позитивні наслідки українізації для сталінського керівництва були небажаними і навіть небезпечними, адже вона стимулювала національну самосвідомість українського народу і, отже, його прагнення реального суверенітету. Тому поступово під тиском Сталіна та його прибічників українізація стала розглядатись як прояв націоналізму, проти якого слід вести непримиренну боротьбу. Під виглядом боротьби з українським буржуазним націоналізмом та націонал-ухильництвом у республіці було розпочато репресії проти інтелігенції і тих партійних працівників, котрі серйозно сприйняли процес українізації й гаряче обстоювали його. Слухняним провідником сталінської національної політики в Україні став Л. Каганович, якого в квітні 1925 р. обрали Генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Спираючись на офіційну підтримку Сталіна, він привніс у політику українізації елементи адміністрування, шельмував авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукував так звані націоналістичні ухили там, де їх не було. Однією з перших жертв цієї кампанії став тодішній нарком освіти УСРР О. Шумський. Він ніколи не виступав проти ленінської національної політики, але мав і відстоював свої погляди на темпи її здійснення. 0. Шумський звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, у прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити того на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь Каганович розгорнув широку кампанію цькування Шумського та компрометації його діяльності. Його погляди на українізацію було розцінено як націоналістичний ухил. Зрештою Шумського зняли з посади наркома освіти республіки і вислали за межі України, а на його місце в 1927 р. призначили М. Скрипника.

Не лише О. Шумського, а й сотні, тисячі українських інтелектуалів, як комуністів, так і безпартійних, було звільнено з роботи і потім фізично знищено. Розгромлено, розігнано і тих працівників ЦК КП(б)У, котрі з членом ЦК О. Шумським підтримали позицію М. Хвильового й вимагали від центру прискорити українізацію партійного і державного апарату.

Боротьба проти "націоналістичного ухилу" 0. Шумського 1926—1928 pp. мала важкі наслідки для всієї української культури. Ця боротьба призвела до згортання українізації. Остаточно її припинили на початку 1933 р. з прибуттям в Україну на постійну роботу новообраного другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Упродовж 1933 р. з Росії в Україну було переведено велику кількість відповідальних працівників неукраїнської національності. І вони разом з місцевими висуванцями потопили українізацію в крові, задушили її в муках штучно створеного голодомору. З 1937 р. сам термін українізація зовсім зникає з офіційних документів. Прихід у січні 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова ознаменувався квітневою постановою ЦК, у якій створення навчальних закладів національних меншин вважалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на молодь. Тому дальше функціонування таких закладів визначалося як "недоцільне і шкідливе". їх закрили, а 1939 р. було ліквідовано і національні райони, сільські та містечкові ради. Стрімко скорочувалося видання літератури українською мовою. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою видали 6344 назви книжок, то в 1939 р. — 1835 назв.

Підсумовуючи, слід зазначити, що національно-культурне відродження, яке набуло особливого розвитку в 20-х роках, було жорстоко придушено і воно увійшло в історію як "розстріляне відродження". Це мало катастрофічні наслідки для українського народу, для його культури. Адже помітно впав престиж української мови і культури, їх було зведено до провінційного рівня, розгорнулася русифікація значної частини України. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.