Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВИЗВОЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА БОРОТЬБА В УКРАЇНІ (1917-1920 pp.)

Гетьманська держава та Директорія УНР. Західноукраїнська Народна Республіка

29 квітня 1918 р. Центральна Рада практично без кровопролиття здала владу в руки Павла Скоропадського, одностайно проголошеного на з'їзді хліборобів-землевласників, на який прибуло майже 8 тис. учасників, гетьманом України. Це обрання схвалили і підтримали всі верстви населення, чиї погляди були правіші від соціалістичних. Адже, на загальну думку, Центральна Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, тому її необхідно було змінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування окупаційних військ, яке вирішило встановити в Україні новий політичний режим у формі диктатури.

30 квітня 1918 р. в Києві було поширено підписану гетьманом Грамоту до всього українського народу. В ній ішлося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради, міністрів і земельних комітетів і проголошувалося право приватної власності "як фундаменту й цивілізації". Водночас вийшли друком Закони про тимчасовий державний устрій України, згідно з яким Українська Народна Республіка ліквідувалась, а замість неї утворювалася Українська Держава. У руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військове командування, зовнішня політика. Головою гетьманського кабінету міністрів 10 травня 1918 р. було призначено полтавського земського діяча, вихідця із старовинного козацького роду Федора Лизогуба.

Зауважимо, що незважаючи на військовий стан в Україні та господарську катастрофу, новий уряд розпочав активну державотворчу діяльність. Найбільших досягнень він домігся у відновленні транспортних магістралей, налагодження нормального залізничного руху, у заснуванні банків, створення державного бюджету й української валюти (гривні), у реорганізації і зміцненні державного флоту. За короткий час було сформовано 60-тисячну регулярну армію, чисельність якої до весни 1919 р. мало бути доведено до 300 тис. Було посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день). Оформлено автокефалію Української православної церкви.

Значних успіхів було досягнуто в розвитку національної культури. Так, успішно проводилася українізація державного апарату. В усіх державних установах і військових частинах створювалися курси українознавства. За всілякого сприяння гетьмана відбувалася українізація загальноосвітньої школи. Восени 1918 р. вже функціонувало 150 українських гімназій не лише в містах, айв деяких селах. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах і видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл. Крім діючих університетів засновувалися нові — українські (перші — у Києві та Кам'янець-Подільському). У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права. Великою подією в культурному житті країни стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, яку очолив видатний учений В. Вернадський. Між іншим, протягом багатьох років більшовики намагалися довести, що засновано її не в 1918, а в 1919р. — уже за радянської влади. Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. було організовано Українську національну бібліотеку з кількістю томів більш як 1 млн. Заснувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український драматичний театр під керівництвом П. Саксаганського, Молодий театр Л. Курбаса, національна опера, державна хорова капела, симфонічний оркестр тощо. Отже, у надзвичайно важких умовах за короткий час (7,5 міс.) гетьман та його уряд зробили чимало, щоб "Україні швидше позбутися анархії і стати на ноги".

Чималих успіхів досяг уряд Скоропадського в зовнішній політиці. Гетьман встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною. У червні 1918 р. було укладено мирну угоду з РСФРР. За цією угодою припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було прилучено ряд повітів Могилівської, Курської, Воронезької, Мінської губерній, а також Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, Маріуполь. А 8 серпня Україна і Велике Військо Донське уклали договір про врегулювання взаємних стосунків. Розпочався українсько-румунський діалог щодо розв'язання проблем українських земель Бессарабії (Акерманщини і Хотинщини), окупованих Румунією. Робилися спроби злуки України й Криму. Однак новий спалах громадянської війни поклав край цим планам. Гетьманат намагався встановити контакти з представниками Америки, Франції, Англії. Проте вони негативно ставилися до самостійної української держави і перебували під цілковитим впливом ідей "єдиної і неділимої Росії". Поразка країн Четверного союзу, листопадові революції в Австро-Угорщині та Німеччині спричинили зміну зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський видав грамоту про федерацію з майбутньою не більшовицькою Росією. Тоді ж було сформовано новий уряд з російських монархістів. Та це вже не могло стримати опозиційного руху гетьманського режиму.

Поряд з цими незаперечними досягненнями уряд Скоропадського допустився і політичних прорахунків. Це, насамперед, залежність його від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Компрометували гетьмана і його тісні зв'язки із заможними верствами українства, які намагалися скасувати соціальні завоювання трудящих. Особливо велике невдоволення викликали такі вкрай непопулярні заходи, як "каральні експедиції", організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфісковували поміщицькі землі. Багато українців небезпідставно звинувачували Скоропадського та його уряд в проросійській політиці. Адже росіяни зайняли чиновницькі посади, а більшість уряду становили члени російської партії кадетів. В Україні почали виникати такі загальноросійські шовіністичні організації, як Монархічний блок, Союз відродження Росії, Національний центр та ін. їх об'єднувала ненависть до української державності, до "сепаратизму".

Усе це викликало масове невдоволення Скоропадським, яке підігрівалося більшовиками. У середині травня 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди українських політичних партій, на яких своє невдоволення гетьманському режиму висловили представники від залізничників, телеграфістів, селян і робітників. Антигетьманський курс взяли і такі впливові організації, як Український національний союз на чолі з B. Винниченком і Всеукраїнський земельний союз на чолі з C. Петлюрою. Але якщо Винниченко звинувачував Скоропадського та його уряд у буржуазності, то Петлюра обурювався проросійською орієнтацією гетьмана.

Спроби П. Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорсткі німецькі реквізиції стали причиною масових селянських повстань. На Київщині та в ряді повітів сусідніх губерній у повстанському русі взяло участь майже 40 тис. чоловік, які мали на озброєнні близько 200 кулеметів і більш як 10 гармат. На Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, анти гетьманське повстання підняв анархіст Нестор Махно, збройні сили якого об'єднували більш як 10 тис. бійців. У листопаді 1918 р. могутній повстанській рух розгорнувся на Поділлі. Активно діяли й більшовики. Під їхнім впливом посилилася страйкова боротьба робітників. Прокотилася низка селянських виступів. У липні 1918 р. у Москві відбувся установчий з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У). У резолюції з'їзду наголошувалося, що відокремлення України є тимчасовим, а повстання проти інтервентів і гетьманату має сприяти "поновленню революційного возз'єднання України з Росією".

У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради 13 листопада 1918 р. створили новий уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — В. Винниченком і С. Петлюрою. А 14 листопада Директорія проголосила повстання проти гетьманату, яке знайшло щирий відгук серед українського народу. На бік Директорії перейшла й частина січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця та начальника його штабу Андрія Мельника, а згодом — Запорізька дивізія отамана П. Болбочана, а також Сірожупанна дивізія самого гетьмана. Німецькі війська дотримувалися суверенітету й шукали можливості повернутися додому. Враховуючи трагізм ситуації, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади, передавши її своєму урядові, а сам подався до Німеччини. Гетьманські частини ще тиждень чинили опір республіканським військам. 19 грудня 1918 р. війська Директорії тріумфально ввійшли в Київ, домовившись з німецькими військами. Було проголошено відновлення Української Народної Республіки.

І як висновок слід зазначити: Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців. Найбільшою помилкою П. Скоропадського була спроба відновити на селі старі дореволюційні порядки, тому селянство — найчисленніша верства населення України — не стало опорою його влади. Українська держава навіть з більш-менш твердою владою впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції — побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. Бо, як стверджує народна мудрість, не можна рухатися вперед з повернутою назад головою. І як наслідок цього — жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.

Поразка Четверного союзу у світовій війні активізувала рух населення монархії Габсбургів за утворення національних самостійних держав. 18 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія розпалася, у Львові зібралися представники громадськості й утворили Українську національну раду — законодавчий орган майбутньої держави — на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому маніфесті рада проголосила на українських етнічних землях імперії українську державу. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, за наказом Національної ради в ніч на 1 листопада 1918 р. українські підрозділи зайняли Львів, а згодом і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — Кость Левицький. Першим кроком уряду стало створення жандармерії й Української галицької армії (УГА). В умовах воєнної розрухи уряд особливу увагу приділяв подоланню глибокої кризи економіки. 14 квітня 1919 р. після тривалих дискусій Рада ухвалила закон про земельну реформу. Конфісковані землі після закінчення війни передбачалося розподілити між безземельними. Активно відбудовувався залізничний транспорт. Було введено власну валюту — гривню, розпочато перебудову системи народної освіти. Усе це засвідчує демократичний характер уряду ЗУНР.

Незначний досвід існування ЗУНР переконливо показав, що подальший процес розбудови молодої держави, організації та захисту її завоювань здійснювати самотужки буде не просто, і тому спонукав уряд республіки 1 грудня 1918 р. укласти договір про злуку з Українською Народною Республікою. Це була вікова мрія українців Галичини, за яку боролися не одне століття кращі постаті всієї української землі — на заході та сході. І ось 22 січня 1919 p., коли на Україну наступали більшовицькі війська, на Софійській площі в Києві було проголошено про з'єднання УНР і ЗУНР в одну цілу суверенну Українську Народну Республіку. Однак на шляху досягнення державної незалежності й цілісності українських земель стали сусідні держави. Наприкінці червня — на початку липня 1919 р. добре оснащені державами Антанти польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь, ліквідувавши всю структуру української державності, включаючи органи місцевого самоврядування. Румунія захопила Буковину і південно-східну частину Закарпаття. Війська Чехословаччини на початку 1919 р. зайняли західну частину Закарпатської України. Західноукраїнська Народна Республіка, проіснувавши більше восьми місяців впала.

Влада Директорії також була скороминучою. її роздирав внутрішній конфлікт через політичний вибір. Одна група на чолі з В. Винниченком віддавала перевагу системі рад, виступала за союз із радянською Росією в боротьбі проти Антанти. Інша на чолі із С. Петлюрою — агітувала за національне визволення, створення сильної армії та інших державних інституцій самостійної України, шукала порозуміння з Антантою проти більшовиків. Складні завдання перед Директорією стояли в галузі внутрішньої політики: впровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня передача землі трудовому селянству тощо. Але реалізувати їх в умовах війни було практично неможливо. Реальна влада зосереджувалася не в руках Директорії, а у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких складалася армія Української Народної Республіки. Отамани часто самовільно придушували страйки, забороняли робітничі організації, навіть розганяли профспілки. В умовах анархії та сваволі значних масштабів набрали єврейські погроми, які Директорія та С. Петлюра однозначно засуджували.

У цей складний час держави Антанти, намагаючись блокувати поширення більшовизму в Європі, у грудні 1918 р. висадили десант на півдні України. На заході розгорілась україно-польська війна. На південному сході розпочали наступ російські білогвардійці генерала Денікіна. А на сході та півночі більшовицький уряд Росії, використавши важке становище Директорії, 7 листопада 1918 р. розпочав другий похід на Україну. З цією метою 17 листопада 1918 р. в Москві було створено Укрревійськраду, до складу якої увійшли В. Антонов-Овсієнко, В. Затонський, Г. П'ятаков і Й. Сталін. 28 листопада більшовицький керівний центр затвердив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Відновлена більшовицька УНР 6 січня 1919 р. бере нову офіційну назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Відтак 29 січня за пропозицією В. Леніна її уряд очолив Християн Раковський, активний учасник соціал-демократичного руху в Болгарії, Румунії та Росії.

У час боротьби Директорії з агресією більшовиків до них перейшли найбільш стихійні формування українських селян отаманів Н. Махна і Д. Терпила та інших загонів, приваблених красивими гаслами про чудове соціалістичне життя. 16 грудня 1919 р. радянські війська втретє зайняли Київ. До речі, столиця УНР та Української Держави — Київ пережив 16 змін влад. Шість разів сюди приходили більшовики, щоб у червні 1920 р. завоювати його на 70 років. Цікаво, що також шість разів Києвом володіли й війська УНР та Української Держави.

До літа 1919 р. більшовицькі війська, відтіснивши з України війська А. Денікіна, оволоділи нею. Директорія переїхала до Вінниці, згодом — до Проскурова. Спроба дістати допомогу від Антанти нічого не дала. Адже країни цього блоку стояли за підтримку "єдиної і неділимої Росії" та контрреволюційних білогвардійських військ. Директорія опинилася між молотом і ковадлом.

У ці дні зібрався Трудовий конгрес — щось на взірець тимчасового парламенту, обраний із робітників, селян і трудової інтелігенції. 28 січня 1919 р. конгрес висловився за демократичний лад в Україні, проголосивши загальне виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту. Проте депутати конгресу, розколені на правих і лівих, не змогли ухвалити спільної платформи й голосували (відповідно до свого поділу) за різні резолюції. В. Винниченко продовжував наполягати на необхідності запровадження влади рад. Він намагався задобрити більшовицьку Росію, та більшовики мало зважали на заяви голови Директорії. У той час, коли делегація УНР вела в Москві тривалі переговори, про які не було жодної інформації і які служили для Росії прикриттям для здійснення агресивних намірів, більшовицькі радянські війська продовжували окупацію України, знищуючи все на своєму шляху.

Необхідно зазначити, що згадану дипломатичну місію УНР зумисне затримували в Москві органи ЧК і вона повернулася лише в 1920 р. (Керівника делегації Семена Мазуренка в 1925 р. більшовики арештували і розстріляли.) Недооцінюючи більшовиків, їхню підступність і жорстокість, В. Винниченко продовжував очікувати із Москви відповіді. Визнавши крах власної політики, В. Винниченко пішов у відставку і виїхав за кордон, передавши повноваження голові Директорії С. Петлюрі.

Боротьбу з більшовицькими військами тепер продовжував С. Петлюра. Останнє його зусилля відновити незалежну Україну було в 1920 р., коли він 22 квітня уклав союз із Польщею, відмовившись від Галичини. Але спільний похід українських військ зі споконвічними загарбниками українських земель — пансько-польськими військами — лише підірвав авторитет С. Петлюри. Очікуваної допомоги від повсталого народу не надійшло. Більшовицькі війська після вдалого контрнаступу розгромили польську армію. Армія Петлюри продовжувала воювати сама до 10 листопада 1920 p., доки не зазнала остаточної поразки на Волині. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і радянською Росією, згідно з яким сторони зобов'язалися припинити військові дії, було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР, встановлено нові кордони, згідно з якими західноукраїнські та західнобілоруські землі відійшли до Польщі. На цьому закінчується боротьба за незалежну українську державу в роки національно-визвольних змагань 1917—1920 pp., що стало ще однією трагедією в історії України. У той час як народи Східної Європи — менш численні й менш багаті — здобули свою державність, 30-мільйоний український народ у надзвичайно кривавій боротьбі не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, яка входила до складу Російської імперії, Естонія, Латвія, Литва, на заході — Польща, Угорщина, Чехословаччина та ін.