Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (кінець XVIII - початок XX ст.)

Українці в роки Першої світової війни

Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни, що палала не тільки на Балканах — у "пороховій діжці" Європи, Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини.

За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни. Про це відверто заявив перший російський генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський: "Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина однієї великої Русі. Весь устрій повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій". Справді, окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону, який жив більш-менш вільним національно-культурним життям за цісарської влади. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. Перебував він в ув'язненні аж до Лютневої революції 1917 р.

У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.

Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі "Європейським скандалом".

27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівиць-кого. Рада закликала всіх українців "стати однодушно проти царської імперії — історичного ворога України". Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Розглядаючи всю Галичину як складову частину майбутньої польської держави, вони не могли погодитися з тим, щоб на цій території були великі українські збройні формування. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах, на Поділлі і повсюди вкрили себе невмирущою славою. До речі, це було найгуманніше в тогочасному світі військо, яке не вбило жодної цивільної людини чи полоненого солдата. Проте багато цих воїнів-патріотів загинуло у в'язницях НКВС та концтаборах ГУЛАГу.

Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визволення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донців, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою.

Серед західних українців програма і діяльність СВУ, як украй політизованої організації, не знайшли широкої підтримки. Негативно до них поставилось і Товариство українських поступовців. Натомість австрійський уряд схвально поставився до діяльності СВУ на своїй території та в нейтральних державах і навіть пропонував його керівництву фінансову допомогу. Політики Австро-Угорщини намагалися використати СВУ з утилітарною метою, аж до налагодження з його допомогою шпигунської справи в Росії. Цілком зрозуміло, що на такі принизливі дії керівники СВУ не погодилися. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність.

1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави.

Отже, на долю західноукраїнського населення в роки Першої світової війни випали важкі випробування, що зрештою стали змаганням на виживання. І вони не зламали його волі до свободи, прагнення до незалежності. Тож і в умовах війни український національний рух не втратив свого потенціалу, продовжуючи зростати, а це відіграло значну роль у визвольно-революційній боротьбі в Україні 1917—1920 pp.