УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (кінець XVIII - початок XX ст.)

Політизація українського руху наприкінці XIX — на початку XX століття

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси.

З новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905—1907 pp. У вічі, яке відбулося з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 p., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під могутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників українських партій до Державної ради і 29 — до крайових сеймів. Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в цих органах влади.

Значні здобутки національного руху й зростання незалежницьких настроїв у Галичині й Буковині стали притягальною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 p.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів).

Боротьба проти царського самодержавства, що посилилася на початку XX ст., спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було скасовано Емський указ 1876 p., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і Харківському університетах. В українських містах та містечках розгортається мережа філій товариства "Просвіта". У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета "Хлібороб", а з 1906 р. почала виходити щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Києві утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів українських політичних партій об'єднуються в Товариство українських поступовців (ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога української автономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість українських партій підросійської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським, стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиціях з умовою перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів.

Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, майже всі партії були лівого спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на патріотичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів українського руху Наддніпрянщини, будучи літераторами, вченими-гуманістами, широко пропагували ідеї "соціальної неповноти" українців. Натомість ідеолог українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. Дещо поміркованішими і вільнішими від соціальних утопій, ніж наддніпрянці, були українські діячі в Галичині, діяльність яких охоплювала широкий спектр життя — від сільських кооперативних кас і банків до участі в роботі Австрійського парламенту та Галицького сейму, що згодом дало їм можливість спертися на широку підтримку різних верств населення і домогтися реальних результатів у соціально-економічному житті та у сфері управління.