Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (кінець XVIII - початок XX ст.)

Реформи в Австрійській та Російській імперіях та їхні наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв'язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.

Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробництво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Не лише промисловості, а й сільському господарству, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, заважало кріпосництво. Селяни змушені були виконувати панщину та інші феодальні повинності, що спричиняло посилення антифеодальної боротьби. Кульмінацією селянського руху стали антифеодальні виступи селян у 1846—1848 pp., що охопили всю Галичину. Хоча повстання було придушено, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв Австрії.

Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили революційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Ці рухи були породжені не лише вимогами політичних та соціально-економічних реформ, а також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням народів до національного суверенітету. Саме питання про національну незалежність постало як основне для всіх підданих Габсбургів. Боротьбу за національну незалежність розпочали німці, італійці, мадяри. Знову виступили за відновлення втраченої державності поляки. Запанував хаос і, здавалося, імперія опинилась на грані розпаду.

Це не могло не турбувати австро-угорську владу. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції і навіть для деяких представників шляхти стало цілком очевидно, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в їхніх маєтках, безнадійно застаріли. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичини мали реформи її сина Иосифа II, який патентами 1781 — 1782 pp. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Було проголошено й інші зміни на користь селян. Натомість у Російській імперії ще була повна залежність селян. Причому, коли Йосиф II скасував кріпацтво і намагався впорядкувати відносини між селянами і поміщиками, Катерина II, навпаки, одним розчерком пера З травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні.

Однак ще залишалася, особливо в таких відсталих частинах Австро-Угорської імперії, як Галичина, панщина (повинність селян два-три дні на тиждень обробляти землі пана за право користуватися своїми наділами). Власне, ця ненависна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян під час революції 1848 р. Тоді імператор Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав історичний патент, яким скасовувалася панщина в Галичині. 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено і на Буковину. А за імператорським патентом 2 березня 1853 р. стало також вільним селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Зробивши українського селянина володарем його власної землі, а отже, і долі, це скасування пробудило в ньому невластивий раніше потяг до політики, освіти та культури. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політичного життя.

Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землеробською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння. На рубежі XIX—XX ст. у регіоні близько 90 % сільських господарств були малоземельними та безземельними. А більшість селян Закарпаття взагалі вийшли з кріпацтва без землі. Поміщики позбавляли селян лісів, сіножатей. Західноукраїнські селяни сплачували непосильні викупні платежі, податки, відбували всілякі повинності. Тому вони часто вдавалися до боротьби, відмовляючись працювати в поміщицьких маєтках, проводили страйки, збори, захоплювали землі поміщиків, чинили підпали тощо.

Економічний тягар, який лежав на плечах трудівників, змушував значну частину селян Закарпаття вже з 70-х років, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. емігрувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель в інші країни виїхало близько 1 млн. осіб. Це істотно не змінило ситуації. У західноукраїнському селі і далі зростала армія безробітних, відбувалися пауперизація і пролетаризація його населення.

Незважаючи на це, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в панських маєтках. На початку XX ст. у Галичині 43% великої земельної власності займали магнатські латифундії площею більш як 10 тис. моргів. У Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної їх чисельності) належало 45 % землі.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також селянська постачально-збутова кооперація. У 1913 р. в Галичині діяло лише українських 1300 кооперативів, близько 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їм машини, насіння, добрива, кооперативи сприяли розкладу патріархальної залежності селянських господарств, залученню їх, насамперед заможних, до ринкових відносин.

Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчутний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті pp. XIX ст., що були періодом становлення фабрично-заводської промисловості краю. Проте, залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості. Із 869 підприємств Східної Галичини 70-х років більшість становили дрібні, на яких і працювало по 5—10 робітників. Розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова і лісова.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Виникли перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі.

Наприкінці XIX ст. в нафтову промисловість, як і в інші галузі промислового виробництва, ринув іноземний капітал, що привело до утворення великих компаній, акціонерних товариств, картелів. На початку XX ст. здійснюється технічна реконструкція нафтодобувної промисловості. У 1913 р. тут використовувалося значно більше парових двигунів та двигунів внутрішнього згорання, ніж в усіх інших галузях промисловості загалом. Унаслідок цього зростав видобуток нафти. Якщо у 80-х роках він становив 40—70 тис. т на рік, то в 1900 р. — більш як 325, а в 1909 р. — більше 2050 тис. т. Найбільше нафти видобували в районах Борислава і Дрогобича.

Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, у 1800 р. у Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічний заводи. Це були великі як на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 3000 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

Розвиток згаданих галузей виробництва значною мірою стимулював залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х років західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з підросійською Україною. Це сприяло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.

Разом з утвердженням ринкових відносин зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коломия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве та ін. У 1880—1910 pp. чисельність жителів 19 галицьких міст збільшилася на 62,8 %. Найшвидше зростало населення Львова. У 1910 p., порівняно з 1850 p., воно збільшилося майже втричі.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, тоді як у сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 населення. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 %. Однак, хоча повільно, але впевнено формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.

На подальший соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель негативно вплинула світова війна, що згодом розгорнулась на їхньому терені.

У середині 50-х років у Російській імперії також розпочався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Спонукали до цього поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 pp., яка переконливо засвідчила її економічну і військово-технічну відсталість, а також могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де ще не забулися визвольні традиції козацтва. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Селяни активно виступали проти кріпацтва.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи І (1855). Його син Олександр II зійшов на престол, цілком усвідомлюючи необхідність негайних змін. У 1855 р. на зустрічі з представниками московського дворянства новий цар заявив: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати доки кріпаки скасують його знизу". Цю думку поділяла й частина ліберально настроєних поміщиків, які направляли для обговорювання свої проекти реформ. Ставало очевидним, що кріпацька праця вичерпала себе. За своєї дешевизни вона була настільки мало якісною, що не виправдовувала себе економічно. Відміну кріпосного права було проголошено маніфестом Олександра II 19 лютого 1861 р. Аграрна реформа 1861 p., проведена в інтересах передусім поміщиків, багато в чому була непослідовною, половинчатою і переважну більшість населення країни — селян та, особливо, колишніх кріпаків — розчарувала. Тому по селах прокотилася нова хвиля заворушень під гаслом: "Воля без будь-яких зобов'язань поміщику". Але селянські виступи швидко придушувалися.

У 1866 р. було прийнято спеціальний закон про поземельний устрій державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, хоча й вносили менші викупні платежі.

І все ж реформи 1861 і 1866 pp. принесли кріпакам особисту свободу. Вони перестали бути власністю поміщиків. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати і збувати рухоме і нерухоме майно, вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

Окрім аграрної, царський уряд провів фінансову (1862 p.), судову і земську (1864 p.), міську (1870 p.), військову (1862— 1874 pp.) та освітні реформи. Зрозуміло, що реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли, що безперечно, соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії. Видобуток вугілля збільшився з 10 млн. пудів у 1861 р. до 1543,8 у 1913 р. На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті pp. XIX ст. У той час на базі багатющих покладів криворізької залізної руди на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів, що вже становили потужну металургійну промисловість. Якщо між 1870 та 1900 pp. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то в Україні воно зросло у 158 разів. Наприкінці 90-х років XX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 р. — 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургії на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди. А перехід металургійної промисловості на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 pp. виробництво коксу зросло в Україні в 10,2 рази. Частка України в загальноімперському виробництві коксу в 1889 р. становила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.

Значно зросла технічна оснащеність металургійних і залізорудних підприємств України. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Наприкінці XIX ст., велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало більш як 75 % загального обсягу продукції.

Повільно розвивалося в Україні машинобудування, за винятком сільськогосподарського. У 90-х роках XIX ст. тут працювало більш як 100 великих машинобудівних заводів, що становило 32 % усіх підприємств цього профілю в Росії. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, які випустили спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський. Більш як 50 % усіх сільськогосподарських машин, які виготовлялися на території європейської частини Росії, вироблялися на Українських підприємствах. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни.

Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. В Україні перші залізничні колії прокладено в 1866—1871 pp. між Одесою і Балтою. Піком у прокладенні залізниць стали 70-ті роки XIX ст., коли було сполучено всі головні українські міста і, що найважливіше, сполучено Україну з Москвою — центром імперського ринку. У 90-х роках було побудовано залізниці, які з'єднали чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішній торгівлі. У середині 70-х років завершився промисловий переворот на транспорті. Вантажооборот здійснювався вже переважно механізовано, що значно підвищувало його значення в господарському житті. У 1913 р. українські залізниці перевезли 104 млн. т вантажів і 49 млн. пасажирів.

Значна роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Широкого розвитку цей процес набув у 90-х роках. У 1890—1903 pp. спалахнула циклічна криза виробництва, яка призвела до подальшої концентрації власності та засобів виробництва. Утворюються монополістичні союзи промисловців і банкірів. Унаслідок особливостей російського законодавства капіталістичні монополії утворилися у вигляді синдикатів, тобто контор, які продавали продукцію об'єднуваних ними підприємств. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості Східної України зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн. крб. і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. На початок XX ст. в Україні капіталістам іноземцям належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. Відбувався процес монополізації промисловості України. Так, в 1904 р. було організовано синдикат "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі. Цей один з найбільших синдикатів Російської імперії об'єднував 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні Першої світової війни на підприємствах цього синдикату працювало 65 тис. робітників. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, більшість яких ішли за кордон.

Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До Першої світової війни на українську промисловість припадало 70 % усього видобутку сировини імперії і лише 15 % готових товарів. Це результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель. Царизм нещадно експлуатував їхні природні й людські ресурси, гальмував розвиток окремих галузей, які могли б стати конкурентами російським. У 1928 р. відомий російський економіст М. Волобуєв зазначав, що не західні капіталісти, як стверджували радянські вчені, а російські позбавляли Україну не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Завдяки імперській політиці ціноутворення, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, а ціни на українську сировину залишалися низькими, російські виробничники готових товарів одержували величезні прибутки. Як стверджує О. Субтельний, ці прибутки були навіть більші, ніж ті, які одержували іноземні компанії з видобутку вугілля та залізної руди, що діяли в Україні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і примушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Водночас зі зростанням промисловості в Східній Україні на рубежі XIX—XX ст. швидко зростало індустріальне населення, зростали міста, виникали нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі становили близько 13 % загальної чисельності населення. Майже вдвічі скоротилася кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб. Водночас подвоїлася кількість відносно великих і середніх міст. У 1897 р. в Києві проживало 247,1 тис. осіб, в Одесі — 403,8, у Харкові — 175,9 тис. осіб.

Зростання промислового виробництва спричинило приплив населення з Центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Східної України помітно переважало російське населення. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення, а решта припадала на росіян і євреїв. У 1897 р. українцями були лише 5,6 % мешканців Одеси. У Донбасі вихідцями з великоросійських губерній були приблизно 70 % робітників. У цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %, євреїв — майже 8, а поляків — близько 6,5 % .

Таким чином, незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, і далі залишалася відсталою в техніко-економічному відношенні. Індустріалізацію не було завершено. її перервала Перша світова війна.

Як і промисловість, сільське господарство Східної України після реформ 1861 р. поступово втягувалося в ринкові відносини. Земельні маєтки переходили від дворян до представників інших станів, здебільшого до рук купців, духівництва, міщан і заможних селян. Земля стала товаром. До 1905 р. дворяни продали більш як третину своїх земель (5,4 млн. десятин). Переважну частину поміщицьких земель було продано заможним селянам. З 1877 р. до 1905 р. вони придбали майже 4,5 млн. десятин, збільшивши своє землеволодіння в чотири рази. У господарствах, які мали більше 10 десятин, було 90 % приватної землі.

Головним районом виробництва товарного зерна став Південь України, де в сільськогосподарському виробництві на кінець XIX ст. застосовувалась удосконалена техніка, зокрема правові молотарки, жатки, бункери, сівалки, культиватори тощо. Правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці та цукру, а лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. На рейки ринкових відносин переходили тваринництво та всі інші галузі українського села. Капіталізм дедалі більше втягував у свою сферу й значну частину дворян. Помічники Східної України закуповували винокурні, цукрові заводи, інші промислові об'єкти. Саме з поміщиків вийшли такі видатні підприємці, як Харитоненко, Терещенко, Кочубей та ін. Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, вони розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин у Східній Україні визначальним було розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння. Однак економічне становище основної маси селянства Східної України, як і Російської імперії в цілому, не могло істотно поліпшитися. Багато селянських дворів володіли земельними ділянками від 0,5 до 1,5 десятини. За своє майно селяни сплачували значні податки. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і йшли на заробітки. У 1891 р. на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб.

На початку XX ст. гострого характеру набула боротьба селянських мас. Значною подією в селянському русі були повстання 1902 р. у Полтавській, а потім у Харківській губерніях. Усього протягом 1900—1904 pp. у Східній Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень, в яких взяло участь 800 тис. осіб.

Масовий селянський рух, що набрав значного розмаху напередодні й в період революції 1905—1907 pp., змусив царський уряд знову зайнятися проблемами села. З метою створення значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва, глава нового уряду П. Столипін протягом 1906—1910 pp. здійснив нову аграрну реформу, яка дістала назву Столипінської.

Рядом законодавчих актів дозволялося закріплювати в приватну власність ділянки землі громади, які були в користуванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин міг об'єднати свої ділянки в одну — так званий відруб — і або залишитися на старому помешканні, або висилатися на хутір, побудований на власній землі. Завдяки цьому царський уряд домігся створення стану заможних селян, "міцних і сильних", за висловом П. Столипіна, селянських господарств, які стали новою опорою уряду на селі.

Позики для купівлі землі надавав створений ще у 80-х роках Селянський поземельний банк. Він скуповував землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і на виплат продавав селянам. З 1906 р. до 1916 р. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток передових методів ведення господарства. Щоправда модернізація українського села, порівняно із західноєвропейськими країнами, здійснювалася повільно, до того ж її було перервано війною 1914—1918 pp.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX — на початку XX ст. характеризувався подальшим розвитком феодально-кріпосницької системи, формуванням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок уперед зробила промисловість. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва на західноукраїнських землях відбувався значно повільніше. Сільське господарство, хоча успішно і втягувалося в ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства.

Обидва регіони на початку XX ст. істотно відстали від передових країн Європи. Не маючи своєї держави, перебуваючи в міцних лещатах колоніального гніту, український народ не міг повною мірою розвивати нові тенденції в соціально-економічному розвитку.