Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини.

Початок козаччини. Причини і джерела виникнення українського козацтва

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Запорозька Січ.

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги — кам'яні скелі. Всіх порогів на Дніпрі було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Ово-нецький, Ненаситець, Вовнігський, Будилівський, Лишній і Вільний. Крім порогів, були ще й забори — такі самі лави скель, але не через усю річку. їх було шість: Волошкова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива та Таволжанська. Всі вони, хоч і робили майже несудоплавним Дніпро, надійно прикривали козаків від нападів з боку Польщі по головній водній артерії. Нижче порогів у Дніпро впадали численні притоки. Тут, за неприступними порогами, серед незліченних островів (майже 250), непрохідних очеретів і розлогих степових ділянок було найкраще місце для постійної опорної бази козацтва. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де ще на початку XVI ст. козаки споруджували невеликі укріплення — городки, в яких знаходили захист від степових орд. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в ЗО—40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. Польський хроніст Бельський у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на острові Томаківка. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуць-ку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, брак води, підмивання фортеці Дніпром, шкідлива для здоров'я місцевість тощо.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, протримавшись на острові майже 10 років. Ця обставина, а також численні археологічні і письмові джерела дали підставу відомому досліднику історії козацтва Д. Яворницькому вважати саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких січей, а князя Вишневецького — духовним батьком Запорожжя. Занепад Хортицької Січі вже ніяк не позначився на козацькій громаді. Військовий центр переходив з острова на острів, подальшу організацію запорозького війська проводили послідовники легендарного Байди-Вишневецького, що дало змогу Запорозькій Січі протягом другої половини XVI — у першій половині XVII ст. еволюціонізувати до високих організаційних форм.

Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню — неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю — такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.

Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головні«~ з боку степу та бокові — з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами, там на майдані стояли крамниці й шинки, де в мирні часи торгували не тільки люди з України, а й татари, московити, греки, вірмени, євреї.

До берега (глибокої затоки) приставали у мирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму певна частина лишалася в крамницях, більша ж розкуповувалася прямо з кораблів польськими та московськими торговими людьми, що часто приїздили на Січ за рибою, шкірою, медом і вощиною.

Одночасно на Січі перебувало кілька тисяч козаків, частина була на уходах, в степових залогах.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця».

Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Соціально-економічний та військовий устрій Запорожжя.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів.

Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого військова служба була складною, відправляли з Січі. Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування. Меншість повинна була підкоритись більшості, яка мала право підкорити колективній волі навіть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом.

Однак під демократичністю правління Запорозької Січі часто приховувалися прояви охлократії (влади натовпу).

Справді демократичний принцип виборності старшин із часом розвинувся у всевладдя «чорних» всезагальних рад. Нерідко вони перетворювалися на знаряддя в руках досвідчених політиків і прихованих демагогів та інтриганів. Ставала традиційною нестабільність політичних позицій козацтва, що гальмувало процес його консолідації.

Згубним був вплив охлократично-демократичних принципів на становлення козацької ментальності. Адже вони призводили до відчутного превалювання в шкалі морально-соціальних цінностей козаків особистої свободи над обов'язком перед владою, виробляли стереотип супротиву заходам старшини. В очах козаків гетьмани й старшини були не представниками і носіями єдиної законної влади, яких слід захищати, а тільки слухняними виконавцями їхньої волі, котрих легко можна було позбавити не лише посад, а й життя.

Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином:

— військові начальники — кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани;

— військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи;

—похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підосавул.

Кошовий отаман (пізніше — гетьман) об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був головним «командиром» і діяв як необмежений диктатор: міг скарати непокірного на смерть, тягти його за конем на аркані. Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, узаконював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, приймав у Січ нових людей, відпускав старших козаків із Січі, вступав у дипломатичні відносини з іншими країнами. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника — наказного отамана. Кошовому отаману вручалась на раді булава — ознака влади.

Але, незважаючи на силу своєї влади, кошовий отаман не був необмеженим володарем запорозького війська. Він не мав ні свого приміщення, ні окремого столу і насправді був старшим серед рівних. У розмовах з козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-товариськи, називаючи їх братчиками, панами-молодцями або дітками. Називали його часто зменшеним іменем — Богданко, Петрусь, Юрась, Івашко.

Його владу обмежували три умови — звіт, час і рада. Кожний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки, що стосувалися війська. За порушення козацьких законів або за несправедливе рішення суду його навіть могли покарати смертю. Кошового отамана обирали лише на рік, після того на його місце ставав інший. Винятком були особливо видатні особи — Іван Сірко, Кость Гордієнко, Іван Мілашевич, Петро Калнишевський. Сірко був кошовим отаманом 15, а Калнишевський — 10 років.

Військовий суддя був другою після кошового особою у запорозькому війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді з низового товариства. Суддя охороняв звичаї й одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався переказами і традиціями, що передавалися із уст в уста і були освячені плином віків. Як і кошовий, суддя не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався з козаками свого куреня.

Військового писаря та військового осавула також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Військовий писар у козаків був один, його обов'язки вважались такими важливими, що якби хтось інший зробив спробу замість нього написати від імені коша або прийняти листа, що передавався на його ім'я, то його страчували.

Вплив писарів на політичне і громадське життя був дуже великий, мабуть, і тому, що на своїх посадах вони були незмінними: з 1734 до 1775 року, у запорозькому війську змінилося лише чотири писарі. Писар ніколи не підписувався особисто.

]Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю козаків у мирний час і у військовому таборі, за виконанням судових вироків, проводив дізнання з приводу різних суперечок та конфліктів, заготовляв хліб на випадок війни, у поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.

Усі чотири — кошовий, суддя, писар, осавул — становили запорозьку старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Усі інші службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю і накази.

Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, яких було 38 (за кількістю куренів). їх називали «отаманням». Посада курінного отамана була виборною. Обирався він із простих козаків, часто із колишньої старшини. Курінні отамани виконували роль інтендантів у Січі, прямими обов'язками яких було забезпечення харчами і дровами свого куреня, охорона майна і грошей у курені, курінної скарбниці.

Наступними були «батьки», або «сивоусі діди», тобто колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хвороби. Вони посідали почесне місце у товаристві, берегли звичаї, ревниво їх дотримувались.

За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, товмач, шафар, канцеляристи та ін. Військовий довбиш відав військовими литаврами, скликав козаків у походи, на релігійні свята. Крім того, він виконував поліцейські обов'язки: роздягав засуджених злочинців і приковував до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні вироку. Військовий кулінар відав усією запорозькою артилерією — гарматами, порохом, дробами, свинцем, ядрами, кулями. Допомагали йому підкушнар і гармаші. Військовий товмач повинен був знати мови, видавати посвідчення, писати грамоти, перекладати документи.

До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий, хорунжий. Перший оберігав булаву кошового, другий — військові бунчуки, третій — корогви та військовий прапор.

Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду.

Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали.

Щовесни запорожці в куренях методом жеребкування розподіляли між собою обов'язки — кому лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар, а кому йти на промисли. Як тільки скресала крига на річках, половина козаків виходила на свої вольності рибалити або полювати. Рибу засолювали, скільки потрібно залишали собі, а решту везли на продаж в Україну. На отримані гроші купували борошно, пшоно, порох та олово. Торгували також шкірами та хутром.

Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозволяли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич, що привозили з набігів на турків і татар — шовки, оксамити, коней, гроші, — вони мали здавати курінному отаману. На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина грошей — в січову скарбницю, решта розподілялась між товариством порівну. Більшість козаків отриману частину відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та багатством, харчувались разом у курінях.

Щоправда, з появою реєстрового козацтва і подальшим розвитком січового господарства та торгівлі становище козацтва дещо змінилося. Більшість і далі залишалася голотою, що пишалася своєю бідністю, але поруч з нею з'явились заможні верстви козацької старшини. Вони відрізнялись одягом, зброєю, намагались жити і харчуватись окремо від товариства, чим викликали обурення простого козацтва. Але майнове розшарування, що почалося серед козаків вже наприкінці XVI ст., неможливо було зупинити. Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.

На другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Запорожці відправлялись в похід верхи, але воювали як піші воїни. Разом з військом йшов табір, що складався з легких возів: на відкритих місцевостях під прикриттям возів велися бойові операції. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Вози прив'язували один до одного ланцюгами. Під час походів у війську була залізна дисципліна, заборонялись спиртні напої, гра в карти, суперечки. Зброю запорожці мали різноманітну: в XV та XVI ст. перевагу надавали сагайдакам зі стрілами, списам, келепам і гаківницям, пізніше в запорожців були рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Окрім того, доброю зброєю були чингалі, здобуті у турків ятагани. Кожен носив ту зброю, яку спромігся купити або здобути в бою. Гармат запорожці самі не виплавляли, а воювали тими, які відбивали у ворога.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запорожжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.

Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Вони були невеликі — 20 м завдовжки і 3—4 м завширшки, з обох боків мали по 15—20 весел, посередині кріпили щоглу з вітрилом; були озброєні легкими гарматами і брали на борт 50—70 осіб. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери.

На своїх плоскодонних кораблях козаки могли проходити плавні, мілини і навіть дніпровські пороги. На них вони добирались не тільки до Очакова, а й до узбережжя Криму і навіть до Константинополя, прорвавши турецько-татарську блокаду на морі.

У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочатку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розширений до 500 осіб, а згодом — і до 6000—8000. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.

Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.

Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання.

Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591—1593 pp. на чолі з Кршиштофом Косинським. Козаків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. У 1593 р., не маючи артилерії, сильної кінноти, воно зазнало поразки.

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594—1596). Козацький полководець, родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухопутних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив проти волинських, поліських та білоруських магнатів. Зайнявши значну територію від Дністра до Прип'яті, Наливайко виношував плани створення самостійної козацької держави в пониззі Бугу і Дніпра.

Одночасно вели бої з польсько-литовською шляхтою козацькі загони Григорія Лободи та Матвія Шаули. Тільки регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським змусила козаків відступати. Об'єднавшись біля Білої Церкви, українське військо перейшло на Лівобережжя. Під Лубнами оточені ворогами повстанці чинили запеклий опір. У таборі почалися голод, пошесті, чвари між реєстровцями та козацькою черню. Під час таких суперечок було вбито Лободу. Наливайка і Шаулу реєстровці видали С. Жолкевському, і їх було страчено в Варшаві. Польське військо вчинило над переможеними козаками криваву різню.

Однак боротьба селянства і козацтва України не закінчилася. Далі були повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яцька Острянина та ін.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил — польського уряду та українського козацтва — не могло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибухнув у 1648 р. і став початком української національної революції 1648—1676 pp.

Отже, протягом XVI — на початку XVII ст. в українських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське козацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.