Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Україна в 20—30-ті роки XX ст.

Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки

Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні.

Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР.

Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р. «завоюванням»

«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 pp. «Просвіти» було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.

2, Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі громадянської війни

в Україні в легальних умовах працювали три партії:

— КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;

— Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.

Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

—Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського Союзу.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади, за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм, який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне становище комуністичної керівної верхівки.

4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже

на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично оформлений цир

кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК Ук

раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства перево

дилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для зручності називали державною.

5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).

Особливо важливий елемент адміністративно-командної системи — апарат, який був провідником політики «верхів» у «низи». Сталін завжди наголошував, що питання про держапарат — одне із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні згори до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний апаратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє місце. Незважаючи на часті чистки, апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному господарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис. робітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що працювали в апараті органів державного і господарського управління, в органах управління кооперативних і громадських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й працюючий.

Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання:

—ліквідація організованої опозиції та індивідуального інакомислення у партії та державі;

—забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное управление лагерей);

—суворий контроль над суспільними процесами.

Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20— 30-х роках. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказького краю було викрито велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців.)

Партійне керівництво України (Л. Каганович) одразу ж відгукнулося, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися керівники промисловості України,

яким інкримінували створення «Харківського центру» з керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес «Спілки визволення України»(СВУ), «розгромлено» міфічний «Український національний центр», «Польську організацію військову», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькіетсько-націоналістичнийблок» тощо. Впродовж 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» і «розгромлено» понад 100 ворожих центрів, блоків і організацій.

Перехід до директивного планування, Форсування індустріалізації

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. розпочалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних змін зазнала й політика щодо України.

Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аграрної країни — на промислову. Оскільки СРСР перебував у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували, здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання, де взяти кошти для індустріалізації. На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах заперечували такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. «Внутрішньою колонією» для радянської промисловості стало селянство, передусім українське. Перший п'ятирічний план (1928—1932) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас у процесі виконання п'ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це спричинило диспропорції і зриви. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т. У процесі п'ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн т. У 1933 p. видобуток вугілля досяг 45 млн т. Виплавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п'ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана навіть за п'ять років.

Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «За-поріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакін-ченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.

Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший — масовий ентузіазм. Для цього використовували так зване соц-змагання, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя соціалістичної праці тощо. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стаханівського руху. Другий шлях — прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікували як підривну діяльність, за яку належав арешт. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти із капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.

Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти « Запоріжсталь», «Криворіж-сталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «До-бролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Аэрофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень Аерофлоту.

У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938;^розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.

У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації загалом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний авіаційний університет). До початку Другої світової війни ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів. Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного повітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Крас-нокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехніку-ми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України.

Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

—з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

—розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);

—для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;

— демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;

— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;

— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

Колективізація сільського господарства. Знищення класу селян-власників.

Ще драматичніші зміни відбувалися у сільському господарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля — селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 р. таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 р. — 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні господарства, сформовані переважно із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об'єднували понад 1% селянських господарств. Бурхливо розвивалися різні форми кооперації.

До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Економічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине — насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928—1929 pp. 1928 рік приніс Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внаслідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним «уральсько-сибірський» метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Україні навесні 1929 р.

Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення «трійки», заохочувалися, хто не виконував, — отримували догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів вивозили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 p., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, визнав головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації Степу України. У постанові ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву» (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому разі — навесні 1932 р. Особливо жорстоко проводили колективізацію взимку 1930 р. Партійно-радянські працівники і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928— 1932 pp. її поголів'я в Україні скоротилося вдвоє.

С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який планував провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого того ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ за час весняної посівної 1930 p., а всю Україну — до осені 1930 р. Районні власті (з метою також вислужитися) готові були ще скоротити ці терміни.

На той час Україна поділялася на райони. Всього було 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських господарства. Оскільки селяни без захоплення ставилися до колективізації, Сталін і його прибічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдання шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему куркульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 pp. власті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулюван-ня. Куркулів поділяли на три категорії. До першої віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. їх пропонували ізолювати в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі СРСР разом із сім'ями. У третій категорії були ті, хто не чинив опору, їм виділяли земельні ділянки за межами колгоспних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація куркульства на практиці означала фізичне знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств.

На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Внаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств (80% орної землі). До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Наслідки колективізації драматичні:

1) сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;

2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;

3) поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;

4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося

«розселянювання»;

5) голодомор 1932—1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не- наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно.

Це був справжній геноцид проти українського народу.

Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. — 18, 1932 р. — 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. — 55%. До проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Каганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев.

Взимку і навесні 1933 р. — апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м'яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники наводять і вищі цифри — 7 млн. Голод 1933 р. — найстра-хітливіший серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки.

Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у сільськогосподарському виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаючись зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створювали бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку.

Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за кожний рік другої п'ятирічки в Україні виникало 73 МТС. Однак це не означало, що влада почала піклуватися про селянство. Вона переслідувала ту саму мету — експлуатацію безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

У середині 1937 р. в Україні існувало 27 347 колгоспів, які об'єднували 3 757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). А до початку суцільної колективізації в Україні нараховувалося 5 044,8 селянських дворів, отже, їх зменшилося на 1 288 тис.

Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

Соціально-економічні перетворення в Україні у 20—30-ті роки.

Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:

1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929—1931pp.);

2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля 1932—1934);

3) «великий терор» (1936—1938 pp.).

Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня 1934 p. C. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу», переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією перевиконувалися.

Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичногоцентру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 p.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хрущов (січень 1938 p.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору».

Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обманна українізація». Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів розуміла, що така політика має на меті виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація» була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася передусім на неукраїнські елементи. У 1922 р..з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади українськими масами необхідно було надати партії та уряду національних особливостей. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихідцями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Блакитним, а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть».