Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українська революція 1917—1920 pp.

Українська гетьманська держава

Гетьманщина. Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і Гетьманщини.

В історії Української революції гетьманський переворот й існування Гетьманської держави (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) вважається періодом торжества контрреволюції.

Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на Німеччину за формального її нейтралітету. Начальник штабу німецьких військ в Україні ще напередодні перевороту погодив з П. Скоропадським напрями української політики. Вона передбачала запровадження військово-польових судів, свободу торгівлі, відновлення приватної власності на землю, передачу селянам землі (за викуп) та ін.

29 квітня 1918 р. прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Того ж дня видано гетьманський Універсал — «Грамоту до всього Українського Народу», а також закон «Про тимчасове улаштування України», якими встановлювався авторитарний режим замість демократичного парламентського управління. В Грамоті наголошувалося, що гетьман бере на себе «тимчасово всю повноту влади», Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпускаються, а до скликання Українського Сейму він буде «підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами». Цим документом в Українській державі поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі й приватного підприємництва, було гарантовано спокій, права робітничого класу тощо.

Під час правління гетьмана до Києва переїхало багато діячів російських шовіністичних і монархічних організацій, промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Найбільшими організаціями були «Російський союз», «Монархічний блок», «Союз російського народу», «Союз відродження Росії» та ін. Вони намагалися перетворити Україну на своєрідний плацдарм для боротьби з більшовизмом за відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Встановлення гетьманського авторитарного режиму було спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції. До влади на місцях приходили землевласники, колишні земські діячі, військові, тобто всі, хто був скривджений революцією. Розпочалися арешти і репресії, масовий наступ на революційну демократію. Заборонялися робітничі страйки, «вуличні збори», з'їзди УПСР, УСДРП, селянських депутатів, зупинили випуск революційно-демократичні газети, було встановлено жорстку цензуру та ін.

У той же час за Гетьманату почалося певне економічне піднесення, вдосконалено грошову систему, сформовано державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт. Проте економічна криза зростала.

Особливо помітними були досягнення в галузі культури та освіти. Проводилась українізація шкіл, підготовка для цього вчителів. Міністерство освіти в російських гімназіях вводило українознавчі дисципліни, засновувало нові українські гімназії (наприкінці гетьманської доби їх було 150).

6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Державний Український університет, а 22 жовтня — університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття університетів в інших містах. Діяли «Просвіти». Було засновано Державний Український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Державну хорову капелу і Державний симфонічний оркестр. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук, президентом якої став В. Вернадський.

З великими труднощами зіткнувся Гетьманат при створенні дієздатної української армії. Гетьманський уряд планував створення 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій, гвардійської дивізії та спецчастин. 24 липня 1918 р. було прийнято урядовий закон про загальну військову повинність, а мобілізацію в армію передбачалося почати в жовтні. Не дала бажаного результату спроба гетьмана відновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії.

До складу військових сил України входили Чорноморський флот, формування якого було складним, і військово-повітряні сили. Нова влада без змін затвердила розроблений за уряду УНР план структури Військово-повітряного флоту України. Тільки дещо пізніше його було доповнено пунктом, що передбачав до складу авіадивізіонів включити по-тяги-майстерні.

До літа 1918 р. в армії П. Скоропадського було 189 легких літаків і 4 повітряні кораблі «Ілля Муромець». З вересня 1918 р. на літаках, які не мали ознак державної належності, ставили знак тризубця Української держави чорною фарбою. Гетьманська бойова авіація за її прямим призначенням так і не використовувалася, а після ліквідації Гетьманату перейшла до Директорії УНР.

Проведення заходів щодо деполітизації військовозобов'язаних дало змогу урядові на певний час послабити вплив політичних партій на військові частини й зміцнити дисципліну.

Гетьманат намагався проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Українську державу гетьмана П. Скоропадського визнало ЗО країн світу, в 23 державах вона мала свої представництва. Було налагоджено добрі відносини з урядами країн, створених на території колишньої Російської імперії — Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом. Проводились переговори з Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Хоча з Росією Українська Держава уклала договір про добросусідські відносини, між ними було чимало непорозумінь, а мирні переговори цілком припинилися в жовтні 1918 р.

СІЛА і країни Антанти виявили негативне ставлення до самостійної Української держави. Французький та англійський посли прямо заявляли українському дипломатичному представнику, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Німеччина і Австро-Угорщина розглядали Україну як знаряддя власної політики, маріонеткову державу.

Німецьке керівництво контролювало зовнішню політику Гетьманату, намагалося зірвати спроби України налагодити стосунки з країнами Антанти й нейтральними державами. Лише наприкінці жовтня 1918 p., коли стала очевидною поразка німецького блоку, міністр закордонних справ Німеччини заявив, що його уряд не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Німеччина нав'язала гетьманському уряду ще більш кабальний «торговельний договір», укладений 10 вересня 1918 р. Україна до 15 липня 1919 р. повинна була поставити 75 млн. пудів хліба, 11 млн. пудів великої рогатої худоби (живою вагою), 9 млн. пудів цукру, 460 тис. пудів сала, масла та сиру, 20 млн. літрів спирту, 11200 вагонів дерева, 37,5 млн. пудів залізної та 3 млн. пудів марганцевої руди тощо.

Однобічна орієнтація на заможні класи, заходи щодо виконання вимог окупантів зумовили соціально-економічну політику, яка вела не до консолідації українського суспільства, а до поглиблення розколу в ньому.

Ставлення українських політичних сил до Гетьманату.

Діяльність Гетьманату неоднозначно оцінювали різні політичні партії та соціальні верстви населення. Представники партії хліборобів-демократів на зборах ЗО квітня 1918 р. прийняли заяву, яку надіслали П. Скоропадському. В ній, не заперечуючи необхідності міцної державної влади, вони наголошували: «...влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською», яка «не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям». Хлібороби-демократи не брали участі у формуванні гетьманського уряду.

У травні 1918 р. політичну лінію щодо нової влади визначили з'їзди багатьох партій та громадських організацій.

Спрямованими проти Гетьманату були прийняті резолюції всеукраїнських селянського та робітничого з'їздів, які через заборону властей нелегально проходили у Києві (травень). Газета «Нова Рада» назвала заходи Міністерства внутрішніх справ 12 травня проти з'їзду Селянської спілки «помстою одних соціальних верств над другими,..». І далі вона передбачливо зазначала, що від цих терористичних дій потерплять інтереси обох сторін, «анайголовніше — держави...».

З'їзд Української партії соціалістів-федералістів (10— 13 травня) висловився за самостійність України, зрікся ідеї федеративного зв'язку з Радянською Росією. Делегати з'їзду визнали гетьманський уряд недемократичним, ¦реакційним і протидержавним», заявивши, що партія стає в опозицію і забороняє своїм членам брати в ньому участь.

На нелегальному з'їзді Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який відбувся 13—16 травня, стався розкол. Праве крило виступало за демократизацію суспільства, парламентаризм і за компроміс з гетьманатом. Ліве крило УПСР — «боротьбисти» — закликало до пошуку порозуміння з російськими більшовиками й організації збройного повстання проти гетьманського режиму, за соціальну революцію.

Антигетьманську позицію засвідчив V з'їзд Української соціал-демократичної партії, що. відбувся в середині травня. З'їзд висунув завдання відстоювання самостійності України, боротьби з гаслом «федерації з Росією». На з'їзді виокремилося ліве крило партії— «незалежники», які розходилися з іншими соціал-демократами в питаннях тактики. «Незалежники» (серед них і В. Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання, проти переговорів з урядом.

Відверто вороже ставилися до Гетьманщини більшовики, які гетьманський переворот характеризували як реставрацію буржуазно-поміщицького режиму. Утворена в липні 1918 р. як частина РКП(б), Комуністична партія (більшовиків) України (І з'їзд її відбувся в Москві) мала на меті відновлення радянської влади в Україні. Для керівництва підготовкою повстання більшовики утворили Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) України.

Становище Гетьманату ускладнювало й те, що він мав вузьку соціально-політичну базу. Його публічно підтримували, крім хліборобів-власників, кадети (крайовий з'їзд їх партії відбувся 8—11 травня у Києві) та об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України — «Протофіс».

Консолідація та активізація антигетьманських сил. Зречення П. Скоропадським влади

Поступово легальна і нелегальна опозиція гетьманському урядові в Україні зростала. Ті політичні партії, що перейшли в опозицію до Гетьманату, долали міжпартійні суперечності й консолідували свої сили, перетворюючись на осередок легальної боротьби.

Серйозним кроком до координації усіх сил демократичного руху стало утворення в середині травня 1918 р. «Українського національно-державного союзу» (УНДС), до якого увійшли українські самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія та ін.

Нові порядки Гетьманщини, терор і репресії окупантів призвели до повстанської боротьби. У липні—серпні 1918 р. розгорнулася антигетьманська хвиля страйкового руху, припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час активізувалася селянська боротьба проти окупантів і Гетьманщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під керівництвом М. Щорса, В. Боженка, В. Баляса повстало більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робітників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована повстанська боротьба під керівництвом Нестора Махна.

Більшість повстанських загонів виникла як форма протесту проти сваволі окупантів і Гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів.

В умовах загострення незгод представників демократичного національного руху з гетьманським режимом і наростання протесту народних мас та посилення серед них більшовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї формування єдиного національного фронту. Вона знайшла втілення в організації у серпні 1918 р. Українського Національного союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широкого спектра українських партій і груп (в тому числі У СДРП та окремих лідерів центральної течії УПСР).

Матою міжпартійного УНС, який з вересня очолив В. Винниченко, було створення суверенної демократичної української держави парламентського типу. Союз погодився визнати гетьмана главою держави за умови сформування нового уряду з участю представників УНС та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної функціями вищої законодавчої влади.

У.жовтні 1918 р. керівники УНС досягли з П. Скоропадським компромісної домовленості — створення коаліційного кабінету міністрів. Проте сформований 25 жовтня новий уряд не привів до консолідації політичних сил і суспільства загалом: міністри від УНС відстоювали самостійність України, а більшість — міністри-кадети та «Протофісу» перебувала на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювала ідею відновлення «єдиної і неділимої Росії».

Поразка країн Четверного союзу у світовій війні й підписання Комп'єнського перемир'я листопада 1918 р. між Німеччиною і Антантою прискорили процес повалення гетьманського режиму.

13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган —

Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Директорія 15 листопада поширила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виїхали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу Січових стрільців і яка стала центром підготовки повстання.

Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлюра видав від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий час петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти Гетьманщини, за землю, за владу.

14 листопада гетьман розпускає кабінет міністрів Ф. Лизогуба і в грамоті «До всіх українських громадян» оголошує про зміну урядового курсу — Україні «першій належить

виступити у справі утворення Всеросійської федерації».Тобто цією грамотою скасовувалась суверенність України. Наступного дня, коли було оголошено склад нового «федералістичного» кабінету на чолі з С. Гербелем, Директорія почала повстання, її війська активно просувались до Києва. Зайнявши нейтралітет, Німецька солдатська рада 2 грудня уклала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ.

Проти Гетьманщини билися війська Директорії та більшовицькі формування. Вони спільно з лівими елементами українських соціалістичних партій домагалися відновлення влади рад в Україні.

28 листопада 1918 р. на території Росії (м. Суджа Курської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і за активної підтримки РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий уряд України — маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський режим поза законом.

Гетьманат на той час залишився без підтримки ззовні. До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилася неефективною.

Внаслідок успішної збройної боротьби регулярних і нерегулярних військ Директорії (вирішальний бій з гетьманськими військами відбувся 18 листопада під Мотови-лівкою за ЗО км від Києва), наступу більшовиків і термінової евакуації окупаційних військ гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 p., керуючись, за його словами, «виключно благом України», зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Отже, Українська гетьманська держава, створена консервативними силами на засадах авторитаризму, політика якої була залежна від окупантів, через сім з половиною місяців впала. Серед причин, які призвели до цього, відмова Гетьманату від державної незалежності України.