Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Українська національна революція XVII ст. Козацька держава.

Українська національна революція. Україна напередодні революції.

У першій половині XVII ст. більшість території України перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в XV ст. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569) — Волинь, Київщину і Брацлавщину.

Причини революції.

У середині XVII ст. в різних сферах українського суспільства визріло гостре невдоволення існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

Політична сфера. Українська нація, перебуваючи в складі Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на відтворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність. В середині XVII ст. польська політика спричинила денаціоналізацію української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Козацтво було тією силою, яка могла повести боротьбу за національну незалежність. Отже, інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Національно-релігійна сфера. Колоніальний характер польської політики виразно окреслився у цій сфері. Відверто цинічною була вона щодо православної церкви. Докладалося всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму: закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у національно-релігійному гнобленні.

Соціально-економічна сфера. У цей період в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження мануфактурного виробництва, Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за своєю суттю фермерського. Протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним із головних причин «вибуху» 1648 р. Козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву. Надзвичайно швидкими темпами посилювався соціально-економічний визиск селян і міщан і закріпачувалося ще відносно вільне населення півдня та сходу.

Соціально-психологічна сфера. Як стверджують фахівці, придушення базових інстинктів особи (голоду, власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей) породжує «революційні відхилення у поведінці людей». Протягом 20—40-х років XVII ст. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою земельної та інших форм власності. Постійні напади татар і жорстокі репресії колоніального режиму придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження й самовираження успадкованих здібностей, свободи.

Чим нестерпніші були знущання з боку панівних класів, чим лютіше власті карали учасників рухів, тим жорсткішими ставали розправи повстанців над гнобителями. Це все повною мірою притаманне і подіям національно-визвольної боротьби в Україні впродовж останніх десятиліть XVI — першої половини XVII ст. І нарешті, визрівання Української революції та її перебіг були складовою визрівання й розвитку соціально-політичної та національно-визвольної боротьби на Європейському континенті.

Визвольну боротьбу в Україні очолив Богдан Хмельницький. Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) —гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат.До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Життя дало йому знання людей і розуміння обставин. І хоча він займав місце одного із десяти сотників Чигирина, магнат Конецьпольський перед смертю сказав своєму синові, що боїться того, щоб Річ Посполита не мала від Хмельницького багато біди, бо ніколи не було серед козаків людини таких здібностей та розуму. Конецьпольський просив сина знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення, «щоб зжити його з світу». Хмельницькому довелося зазнати тяжких переслідувань від панів, що намагалися забрати у нього батьківський хутір і притісняли його як бунтівника. Врешті він покинув свій Суботів і подався на Запоріжжя. Він зумів згуртувати навколо себе найталановитіших людей — однодумців.

Є підстави вважати, що, починаючи з 1646 p., група козаків, очолювана Богданом Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646—1647 pp. до керівного центру входили сотники Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, Б. Топига, колишні полковники М. Нестеренко, Я. Клиша, М. Кривоніс, брати Нечаї тощо. Планувалося розпочати повстання в листопаді 1647 р., але в останню мить виступ зірвався.

На початку 1648 р. Б.Хмельницького на козацькій раді в Січі обирають гетьманом Війська Запорозького. Саме в цей період виявляється його талант, що зробив Б. Хмельницького вождем усієї України. Ненецький посол Віміна характеризував Хмельницького так: «Здається, ніби в ньому міститься два єства — одне діяльне, тверде, віддане правлінню, друге сонне, стомлене, мрійливе»1. З одного боку, він був стриманий, простий, ввічливий, приступний для всіх. Але як тільки схвилювався чим-небудь, як щось виводило його з спокою, тоді несподівано вибухав його вулканічний темперамент, демонічна енергія. Він промовляв з незвичайною силою і експресією, малював сміливі, величні картини, що чарували і жахали слухача, умів привертати до себе масу, мав її довір'я і любов. Умів згуртувати навколо себе найкращих, найталановитіших людей. Свої плани проводив залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі втілив усі прагнення своєї епохи, свого народу.

Б. Хмельницький звернувся до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти: «Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви — люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до Sac з військом, приготували зброю-рушниці, шаблі, кульбани, коней, стріли, коси, списи для оборони стародавньої грецької віри. А якщо довідаєтесь або почуєте від приїжджих чи прохожих про чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас»3.

Його заклик був широко підтриманий по всій Україні. Ніколи ще виступи проти Речі Посполитої не мали такого всенародного характеру. Б. Хмельницький був добрим знавцем військової справи. Він розумівся на тактиці й стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли залучати артилерію, козацьку піхоту, а коли слід перейти до оборони. Великою перевагою гетьмана було й те, що він був добре обізнаний з прийомами, що їх використовували на полі бою поляки і татари. Він дійшов висновку про необхідність союзу з татарами.

У запорожців була слабка кіннота. Тому їм була потрібна військова підтримка.

Досвідчені та вправні запорожці становили лише організуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалась маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, робити відчайдушні партизанські вилазки чи безладні масові атаки і не більше. Пересування на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не могли. І тому проти масованого натиску першокласно озброєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти був лише один порятунок — міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигравали далеко меншими силами. Талант Б. Хмельницького — полководця, його правильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік — усе це зумовило успішний розвиток подій революції, особливо на початку.

У 1648 р. Б. Хмельницький уклав Бахчисарайський договір з Іслам-Гіреєм, за яким на боці козаків виступили 4 тисячі татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. За свідченням Самовидця, військо Б. Хмельницького налічувало на час виступу 5 тисяч чоловік. Проти нього виступило не менше польське.

На цьому етапі боротьби Б. Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Під час переговорів з послами М. Потоцького в березні 1648 р. вимагали вивести польське військо з цих земель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої», надати їм права укладати договори із зарубіжними володарями. Але ці вимоги козаків виявилися неприйнятними для польської сторони. Шляхетські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті 16 травня 1648 р. у битві під Жовтими Водами, а 26 травня 1648 р. — під Корсунем.

Здобувши блискучі перемоги, Б. Хмельницький мав намір продовжувати наступ у центральні райони. Через Тугай-бея він передав М. Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було* вперше сформульовано ідею створення національної держави.

Рушійні сили та особливості революції, її типологія, хронологічні межі та періодизація.

Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже усіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства, української дрібної шляхти, що й об'єднувало їх в роки революції. Однак найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.

Боротьба, що розпочалася у 1648 р., мала національно-визвольний;, релігійний та соціальний характер. її мета полягала в ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої, розбудові національної вільної держави і її незалежності; знищенні панівної системи соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалась на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства та утвердженні нової, основу якої становили приватна власність на землю (фермерського типу) та праця вільної людини.

Визначальним було виборення незалежності, бо тільки вона відкривала перспективу збереження революційних соціально-економічних завоювань і здатна була запобігти феодалізації суспільних відносин. В історичній літературі немає єдиної думки щодо питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Ця подія трактується як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське та ін.), «війна» (козацька, селянська, громадянська, національно-визвольна та ін.), «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна та ін.). Група сучасних українських істориків на чолі з В. Смолієм вважає, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і духовному житті суспільства, ця подія становила собою «Українську національну революцію», типологічно близьку до Нідерландської революції 1566—1609 pp. На їх думку, дана подія була значно складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттям «повстання» чи «війна». Адже «повстання» і «війна» (внутрішні —громадянські й зовнішні — проти агресії сусідніх держав) входили до неї як складові частини. Терміни «козацьке повстання», «козацька війна», «козацька революція», що використовуються у деяких історичних працях, неточні, бо ігнорують національно-визвольну спрямованість боротьби народу, зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій.

Безпідставними є й намагання деяких авторів (переважно в польській історіографії) називати її «польсько-козацькою війною», оскільки, з одного боку, береться національний чинник, а з другого — соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття «визвольна війна», «національно-визвольна війна», тому що воно не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднується й переплітається соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Залишається відкритим питання хронологічних меж цих подій. В радянській історіографії 50—80-х років XX ст. вони визначалися 1648—1654 pp., а в 90-х роках в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1648— 1657 рр. На думку В. Борисенка, національно-визвольна війна тривала з 1648 до 1660 року. В. Шевчук вважає, що вона завершилася у 1678 р. В. Смолій та В. Степанков на основі знайдених різними вченими документів з зарубіжних архівосховищах дійшли висновку, що події 1648—1676 pp. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність, а також боротьби за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, проти феодалізації суспільства. їх підтримує і О. Бойко. На їх погляд, Національна революція почалася в 1648 р. й тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка восени 1676 р. Революція закінчилася поразкою. Відповідно до цього вони пропонують свою періодизацію.

I період (лютий 1648 р. — червень 1652 p.). Характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава дефакто виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

II період (червень 1652 р. — серпень 1657 p.). Відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх етноукраїнських земель. У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.

III період (вересень 1657 р. — червень 1663 p.). Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два

гетьманства.

IV період (липень 1663 р. — червень 1668 p.). Ознаменований намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою націо

нально-патріотичних сил за збереження її єдності.

V період (липень 1668 р. — вересень 1676 p.). Припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та поразку революції.

Розгортання національно-визвольної і соціальної боротьби.

Перші перемоги козаків над поляками справили велике враження на народ України. Майже водночас вибухнула вся Наддніпрянщина. Запалали маєтки польської шляхти, селяни виганяли панів, ксьондзів, їх прислужників. Повстання перекинулося на лівий берег Дніпра й охопило увесь задніпровський край. «За короткий час, — як писав М. Грушевський, — не стало духу панського та польського на Україні тій, що ближче Дніпра»1.

Дещо складніше розгорталася боротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилось багато міст-фортець з сильними залогами. Але й тут боротьба набуває масового характеру. Дії повстанців мали не лише національно-визвольний, а й яскраво виражений антифеодальний характер.

Влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави. Б. Хмельницький вступив у мирні переговори з поляками, водночас інтенсифікуючи процес формування національної держави:

—політична влада на визволеній території переходить до рук козацької старшини;

— відбувається заміна старого політико-адміністративного устрою новим, в основу якого покладено полкову військово-адміністративну систему;

— починає діяти новий уряд;

—функціонують центральні й місцеві органи влади;

—окреслюються серйозні зміни в соціальній структурі населення.

Вже наприкінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась на Брацлавське, Київське, Подільське (за винятком Кам'янця) і частину Волинського воєводств. Польський уряд фактично відмовився задовольнити помірковані вимоги старшин. Правлячі кола Речі Посполитої не сприймали навіть у зародковому стані ідеї української державної автономії. Наприкінці серпня мирні переговори було зірвано, відновилися воєнні дії. 19—21 вересня 1648 р. під Пилявцями на Волині українська армія розгромила 40-тисячне польське військо. Ця перемога створила сприятливі умови для визволення західноукраїнських земель.

Б. Хмельницький вирушає на захід, 8—26 жовтня 1648 р. був взятий в облогу Львів, а згодом — Замостя (6—21 листопада). Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ставала реальною можливість об'єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

Окрім того, становище Хмельницького було складним: у боєздатних підрозділах налічувалося не більше 30 тисяч осіб; відчувалася нестача гармат і боєприпасів; існувала загроза вторгнення литовського війська; козацькі полки не були готові до ведення військових дій у зимових умовах, будучи відірваними від своїх баз; поширювалася епідемія чуми. Все це, мабуть, і змусило гетьмана припинити наступ.

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога, гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього було втрачено майже третину визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.

До лютого 1649 р, полякам вдалося окупувати територію по лінії Бар — Меджибіж — межиріччя Горині і Случі.

Розробка Б. Хмельницьким основних принципів української державної ідеї

У таких умовах 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори, які показали, що переосмислення Б. Хмельницьким уроків національно-визвольної боротьби допомогло йому здійснити в основних рисах розробку програми державного будівництва козацької України. Згодом ці ідеї набули подальшого розвитку під час переговорів з московським посольством Г. Унковського.

Основні положення цієї програми:

—право українського народу на створення держави в етнічних межах проживання;

—незалежність Української держави від Речі Посполитої;

—соборність Української держави;

—Українська держава є спадкоємницею Київської Русі.

25 лютого 1649 р. з польським посольством було укладено перемир'я, згідно з яким Б. Хмельницький досяг визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять та м.Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.

Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби. Польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ. 10 липня 1649 р. козаки взяли в облогу м.Збараж, а 15—17 серпня 1649 р. відбулася битва під Зборовом, під час якої польська армія була майже розгромлена, але через зрадницьку позицію Іслам-Гірея Б, Хмельницький змушений був вступити в переговори з поляками, намагаючись зберегти якомога більшу автономію для козацької України.

Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію України складали лише три воєводства — Київське, Брацлавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і 272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати феодальні повинності. Питання скасування унії відкладалося до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Збаража. Воєнні дії припинилися.

Отже, спроба створення соборної незалежної держави зазнала поразки. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням Україною статусу автономії в межах Речі Посполитої.

Внутрішня та зовнішня політика Б. Хмельницького. Формування державних інституцій

Повернувшись з походу, Б. Хмельницький приділив основну увагу внутрішнім проблемам соціально-економічного та політичного характеру. Обмеження чисельності реєстру і повернення десятків тисяч озброєних селян і міщан знову у підданство шляхті й магнатам приховувало в собі небезпеку спалаху антифеодальної боротьби, спрямованої тепер проти соціальної політики гетьманського уряду.

Б. Хмельницькому вдалося зміцнити устої національної держави. Королівська адміністрація не мала реальної влади. Усі питання розв'язувалися тільки українським урядом. Протягом другої половини 1649—1650 pp. визначилася тенденція до перетворення українського козацтва на панівний стан українського суспільства.

Велику увагу гетьман приділяв реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцненню державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро держави (ISO— 200 тис. кв. км.), де проживало в цей час до 1,4—1,6 млн. осіб. Старшинська рада стає головним органом державної влади. Вона вирішує політичні, економічні, військові та інші питання. її ухвали є обов'язковими для гетьмана.

Гетьман очолює уряд, державну адміністрацію, є головнокомандувачем, скликає ради, відає фінансами, керує зовнішньою політикою, підписує листи, універсали, угоди й накази. Б. Хмельницький здобув собі такий авторитет, що фактично його влада була неподільна. Енергійний і рішучий, він обережно, але неухильно проводив політику на обмеження влади старшинської ради і в останні роки свого життя рідше вдавався до її скликання.

Генеральний обозний та генеральний осавул виконували в основному військові функції. Єдиним генеральним урядовцем, що виконував тільки адміністративні функції, був генеральний писар, який очолював гетьманську канцелярію, де розглядалися звіти й листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, готувалися гетьманські універсали.

Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. Козацьке судочинство ґрунтувалося на давніх звичаях Запорожжя. Але поступово судочинство переходило до рук старшини. Судив особисто полковник або сотник, іноді були окремі полкові і сотенні судді. Козацьким суддям підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. Найвищий суд був при гетьмані. До його складу входили два генеральних судді та судовий писар. Генеральний суд розглядав апеляції, а також справи, з якими прохачі йшли просто до гетьмана. Широке поле діяльності мали міські суди в містах Магдебурзького права.

У фінансовій справі Хмельницький спирався на ті групи населення, які займали керівне становище в економічному житті, — на козацьку старшину і на велике купецтво. Поповнення фінансів відбувалося з трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів і торгівлі та з податків. Проте Україна, яка вела тривалу війну з Польщею, не могла піднести рівень добробуту населення.

На території полків влада перебувала в руках полковників, сотників, отаманів. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20 а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною, писарем, осавулом, хорунжим і отаманами. їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника — городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих — магістрати, у менших — ратуші. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Б. Хмельницького налагодив зв'язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава. Створення власної держави свідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. А Б. Хмельницький безперечно є творцем Української національної держави, боротьба за незалежність якої відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, і він вирішив скасувати українську автономію.

У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки за допомогою татар розбили козацькі війська. А 28 березня 1652 р. у Білій Церкві був підписаний новий договір, який зводив нанівець автономію української держави. її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалась до 20 тисяч, пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана.

Події 1651 р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного — турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.

У 1652 р. відбувся новий спалах боротьби. Б. Хмельницький розпочав мобілізацію полків і на початку другої декади травня, заручившись підтримкою Криму, вирушив у похід. Раптовим ударом 22—23 травня козацьке військо знищило 20-тисячну польську армію під Батогом. Ця перемога викликала масове повстання народних мас на Брацлавщині й Чернігівщині, і до середини червня тут відновилися українські органи влади. Здобувши перемогу, Б. Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян.

Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилась кількість дрібної шляхти, але зросла її роль у політичному житті. На провідних позиціях у суспільстві опинився козацький стан. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців,

Б. Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу.

У березні 1653 р. перейшло в наступ 8-тисячне польське військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у складі Польщі, Молдови, Валахії і Трансильванії (спроба залучити в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина Б. Хмельницького Тимофія з донькою правителя В. Лупула Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорично відмовився від переговорів» Ускладнилося внутрішнє становище України. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.

Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Б. Хмельницький пропонує московському цареві союз. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення прийняти військо запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої.

Переяславська Рада та її наслідки

29 жовтня 1653 р. посольство В. Бутурліна виїхало в Україну для оформлення цього акту. Під час революції відносини України з Москвою були складними й суперечливими. Цар Олексій Михайлович і його радники з самого початку насторожено ставилися до повстання на чолі з Хмельницьким. їх лякав розмах цього виступу «черні», вони остерігалися, щоб вогонь революції не перекинувся на російські землі. Тим більше що в травні 1652 р. хвилювання спалахнули в Костромі.

М. Грушевський пише, що Москва нерішуче прийняла протекцію над Україною. Але дуже збавливою була перспектива ввести Україну до Росії. Тому цар погодився допомогти Хмельницькому «в ім'я спасіння православної віри», сподіваючись повернути втрачені Москвою території, що входили до складу Речі Посполитої, використати Україну як буфер між Росією і Туреччиною та розширити зону свого впливу. 18 січня 1654 р. Переяславська Рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя. А 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили «статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі статті»), які визначали становище України у складі Російської держави. Цей документ по суті визнавав існування Української держави. Республіканська політична система, власна територія, особливий територіальний поділ, судова влада, організація війська, право самостійних зовнішніх зносин, своя фінансова система — все це було зафіксовано у згаданому документі. В «Березневих статтях» яскраво простежується політична, економічна, військова самостійність України, визнання за нею якнайширших прав. Обидві сторони урочисто декларували про необхідність виконання взятих на себе зобов'язань. Такими були буква і дух договірних статей.

Під актом Переяславської Ради Б. Хмельницький і старшина розуміли насамперед рівноправний військово-політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі. Український уряд вважав найважливішим втягнути Москву якомога, швидше у війну з Польщею. В історичних умовах середини XVII ст. рішення Переяславської ради відповідало інтересам України.

Щодо розуміння цього акту Москвою, то вона використовувала кожне необережне слово, кожну нечітку фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб реалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя.

Польща реагувала на союз України з Москвою об'єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У 1654 p., тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападу шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні—жовтні 1656 р. за спиною Б. Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею. Це ускладнило українсько-російські відносини. Б. Хмельницький мав претензії до Росії. Але підкошений невдачами, важко хворий, він помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині. Його поховано в Суботові.

Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм винятковим політичним талантом він перетворив «повстання рабів» (так називали українську революцію поляки) на міцну державу зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом, з якою шукали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького міста Чигирина зробив одну зі столиць Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав.

Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи зовсім мало. Б. Хмельницький відновив український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, згуртував нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив гідність і рішучість боронити свої інтереси.

У свідомості переважної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях на ціонального та соціально-економічного звільнення.