ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ДОЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПЕРІОД. ПЕРШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ. ЕЛЛІНСЬКІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я В VI СТ. ДО Н.Е. – VI СТ. Н.Е.

Грецька колонізація Середземноморського басейну VIII-VI ст. до н.е., що отримала в літературі епітет «великої», з VII ст. перекидається і на землі Північного Причорномор’я, остаточно втягуючи їх у орбіту середземноморської цивілізації.

Серед комплексу демографічних (відносне перенаселення), соціально-політичних (внутрішня боротьба різних угруповань) та економічних (різка диференціація багатих і бідних та потреба інтенсифікації виробництва) причин колонізаційного руху не останнє місце займали торговельні інтереси. Тодішня промисловість передових ремісничих центрів вимагала нових ринків збуту продукції та ринків сировини, якої не вистачало в Елладі (метали, ліс, хліб). Крім того зростаюча економіка потребувала регулярного притоку рабів.

У процесі колонізації в Північному Причорномор’ї і Приазов’ї виникло чотири основних центри:

1) Ніконій (біля сучасного села Роксолани) і Тіра (від грецької назви Дністра – Тірас) – район Дністровського лиману (VI ст. до н.е.);

2) Борисфен, згодом – Ольвія (у перекладі «Щаслива») – район Дніпро-Бузького лиману (межа VII - VI ст. до н.е.);

3) Херсонес Таврійський (у перекладі «Півострів Таврів», поруч з сучасним Севастополем), Керкінітида (сучасна Євпаторія), Калос-Лімен (у перекладі «Прекрасна Гавань», сучасне Чорноморське) – район Західного Криму (VI - V ст. до н.е.);

4) Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Кіммерік, Горгіпія (спочатку – Синдська Гавань, нині – Анапа), Гермонасса (станиця Таманська Краснодарського краю РФ), Німфей – Східний Крим, території по обох берегах Керченської протоки, Таманський півострів (VI ст. до н.е.).

В історії античних держав цього великого регіону виділяють два основних періоди:

a) VI – ІI ст. до н.е. – час самостійного життя на базі еллінських традицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами;

b) I ст. до н.е. – IV ст. н.е. – період підпорядкування спочатку Понтійському царству Мітрідата VI Євпатора, потім Римській державі, час руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення «варваризації» культури і побуту.

Основною формою державності у греків був поліс або місто-держава. Поліс (у римлян – civitas «об’єднання громадян» від лат. civis – громадянин) виріс із сільської общини, і сам став одним із варіантів общинної структури. Згідно з уявленнями самих древніх греків, поліс – це не стіни, а, перш за все, люди, громадянський колектив. Поліс являв собою єдність у трьох особах: держава, місто, община. Община складалася з колективу громадян, які були власниками земельних наділів і воїнами, людьми, зацікавленими в тому, щоб приймати участь у політичному і культурному житті свого рідного міста. Економічну основу полісу складала така форма власності на землю, яку можна назвати колективною (державною, общинною), й індивідуальною (приватною).

Система органів влади і право полісів Північного Причорномор’я були схожими з інституціями материкової Греції. Вищим органом влади вважалися народні збори громадян-землевласників (скорочено – «народ»), які, поряд із радою, здійснювали законодавчі функції. У зборах брали участь усі громадяни (жінки, чужоземці та раби громадянами не являлися), вирішуючи питання зовнішньої політики, оборони, наділення іноземців громадянськими правами, забезпечення населення харчами в неврожайні роки, надання торговельних пільг. Виконавча влада належала окремим колегіям (найвища – колегія архонтів, військова – стратегів, контролююча виконання державних декретів – колегія номофілаків тощо) або окремим посадовим особам, які регулярно переобиралися, як правило, через рік. У колоніях діяли судові установи – дікастерії, що ділилися на різноманітні відділення для розгляду відповідних питань.

Міста-держави східного Криму і Таманського півострова близько V ст. до н.е. об’єдналися в союз із метою забезпечення контролю над Керченською протокою (Боспором Кіммерійським) і над торговельними потоками між Азовським і Чорним морями. На чолі союзу встали правителі (архонти) Пантікапею.

Близько 438 р. до н.е. Спартокіди встановили тиранічне правління, перетворивши слабку добровільну асоціацію міст (спочатку – релігійна, потім – військово-політичний союз) у могутню державу, відому як Боспорське царство. У цій монархії повільно, але неухильно відмирали традиції полісного самоврядування, інтенсивно зростала бюрократизація управління. Боспор – спадкова тиранія, що являлася, на думку фахівців, поодиноким явищем у конституційній історії античного світу.

Характерна Боспору своєрідність організації суспільного життя полягала у синтезі елементів полісної державності з царським правлінням. З одного боку – обожнення династа, його необмежена влада, постійний бюрократичний апарат, царська власність на значну частину земель, наявність професійної армії, а з другого боку – видимість функціонування демократичних інститутів. Боспорські міста являли собою включені до складу держави поліси, наділені рядом привілеїв. Особливо – це столиця Пантікапей; могутня Феодосія, приєднана в IV ст. до н.е.; Танаїс, заснований у гирлі Дону близько III ст. до н.е. ймовірно противниками центральної влади; Фанагорія, що підтримала в І ст. н.е. Рим у боротьбі з повсталими боспорськими царями. Навіть у кінці ІІІ ст. еліта громадян, займаючи вищі міські посади, входить до царської ради.