Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА УКРАЇНІ (1917-1920 РР.). ЗМІНИ ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В ХОДІ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ. ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

В умовах наростаючої революційної кризи партія більшовиків організувала в жовтні 1917 р. переможне повстання в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд Рад проголосив перехід усієї влади до Рад, а також прийняв Декрети про землю і мир. Після встановлення Радянської влади в Петрограді почався перехід влади до Рад на місцях.

У результаті подій 25-30 жовтня (7-12 листопада) в Києві установилася влада УЦР. 7 (20) листопада УЦР прийняла ІІІ Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР) без відокремлення від Росії, а також програму демократичних і соціальних перетворень. Формально УЦР була єдино законною владою на Україні. Підтримку УЦР висловили всі політичні сили. Однак у УЦР не було адміністративного апарату, армії, її влада на місцях була чисто номінальною. УЦР проводила політику лавірування, прагнула враховувати інтереси різних верств. Формування державності проходило часто на шкоду вирішенню соціальних проблем. В умовах зростаючого господарського занепаду і паралічу влади це вело до втрати УЦР підтримки мас.

УЦР не вважала, що влада Ради Народних Комісарів (РНК) більшовицької Росії стійка і поставилася до неї недостатньо серйозно. РНК уважала себе центральним урядом і розглядала всі інші периферійні державні утворення, у тому числі й УНР, як контрреволюційні. Конфлікт між УЦР і РНК ставав неминучим. 4 (17) грудня РНК направила до Києва «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», невиконання яких означало війну.

У відношеннях із УЦР українські більшовики мали намір використати тактику непрямого відсторонення від влади УЦР шляхом її переобрання на з’їзді Рад і перетворення за російським зразком в Центральний виконавчий комітет Рад. Однак Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Києві 4 (17) грудня і на який УЦР удалося провести більшість своїх прихильників, висловив підтримку УЦР. Тоді незначна меншість більшовицьких делегатів покинула з’їзд і об’єдналася зі з’їздом Рад Донецько-Криворізького басейну, що проходив в Харкові та конституювався як «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів». З’їзд працював 11-12 (24-25) грудня 1917 р. Він проголосив встановлення Радянської влади в Україні, обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), котрий 14 (27) грудня затвердив перший український радянський уряд УНР – Народний секретаріат.

Народний секретаріат, як і Генеральний секретаріат мав формальну владу. Однак для РНК його існування мало важливе юридичне значення. Тепер Радянська Росія воювала не проти УНР, а проти УЦР, відстоюючи право на існування українського радянського уряду, обраного представниками трудящих України.

Спочатку чисельність радянських військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка, що вели боротьбу проти УЦР, не перевищувала 6-7 тис. чол., їх боєздатність була низькою, але в міру просування по території України їхня чисельність зростала. У багатьох містах України відбувалися збройні повстання. УЦР формально мала біля 20 тис. військ. Але їхня боєздатність була вкрай низькою, під впливом більшовицької агітації багато полків відмовлялося захищати УЦР, гарнізони здавалися практично без бою, переходили на бік Радянської влади. В цих умовах УЦР в ніч на 12 (25) січня 1918 р. прийняла свій IV Універсал, що проголосив УНР самостійною державою. Однак незабаром вона змушена була покинути Київ, котрий був зайнятий радянськими військами на чолі з колишнім царським полковником М. Муравйовим. На більшій частині території України була встановлена Радянська влада.

Передбачаючи неминучу поразку, УЦР шукала іноземної допомоги. IV Універсал УЦР, проголошуючи незалежність України, усував формальні перешкоди для ведення переговорів із Німеччиною. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний договір між державами Четвертного союзу і УЦР. Його сутність зводилася до того, що Німеччина зобов’язувалася надати ЦР військову допомогу в обмін на постачання сировини і продовольства. Уряд Радянської Росії був змушений визнати цю угоду, оскільки сам, сподіваючись на сепаратний мир, вів невдалі переговори з Німеччиною. Спираючись на угоду, австро-німецькі війська почали наступ на Україну. Разом із ними в наступі взяли участь війська УЦР. У лютому-квітні 1918 р. австро-німецькими військами була зайнята майже вся територія України.

7 березня в окупований німецькими військами Київ повернулася УЦР. Однак її становище було хитким. УЦР втрачала контроль над положенням на місцях. УЦР виявилася нездатною виконати свої зобов’язання перед німецьким командуванням. У результаті за його участю був підготовлений державний переворот.

29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі колишній царський генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом. Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», де він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, законність та можливість творчої праці». УНР як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася «Українська держава». Період Гетьманату характеризувався певним економічним підйомом, ростом економічної активності, котра, однак, набула ажіотажного, спекулятивного характеру. Значними були досягнення гетьманського уряду в становленні і розвитку національної освіти, науки, культури. Але, з іншого боку, реальна влада в країні належала окупаційному командуванню. Проти гетьманського режиму висловилися нелегально проведені навесні селянський і робітничий з’їзди. В опозицію до гетьмана стали УПСР, УСДРП, УПСФ. У травні 1918 національні опозиційні сили оформилися в Національно-Державний Союз, перетворений у серпні в Український Національний Союз (УНС). У країні ширився повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами і т.п.

У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, Німеччина підписала капітуляцію. Гетьманський режим залишився без підтримки. Цією ситуацією скористався УНС, почавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Директорія проголосила відновлення УНР і всіх революційних завоювань, передачу землі селянам, широке соціальне законодавство і т.д. Довіру Директорії висловив Всеукраїнський Трудовий Конгрес, що проходив у Києві 22-28 січня 1919 р. 22 січня Конгрес проголосив Акт злуки (об’єднання) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що утворилася в листопаді 1918 р. під час розпаду Австро-Угорської імперії, з УНР. Однак цей акт, як і інші рішення Конгресу, мали декларативний характер і не мали впливу на розвиток подій. Директорія не мала органів, які б проводили в життя її програму. Реальна влада на місцях належала комендантам і отаманам, що примкнули до Директорії. Вони, у свою чергу, не завжди могли контролювати навіть свої частини і змушені були потакати анархічним і погромним настроям, що проявилися серед повстанців. Найбільш яскраво це проявилося в хвилі єврейських погромів. Свавілля отаманів викликало невдоволення населення. Аграрна політика Директорії викликала розчарування селянства.

В Україні зростав повстанський рух, але вже проти Директорії. У самій Директорії не було єдності щодо спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко схилявся до налагодження відношень із Радянської Росією, більшість Директорій на чолі з С. Петлюрою орієнтувалося на союз з Антантою. Війська Директорії не могли чинити серйозного опору наступу Червоної Армії. 5 лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ. Покинувши Київ, Директорія перебралася у Вінницю, потім у Рівно, потім у Кам’янець-Подільський.

До кінця березня – початку квітня 1919 р. на більшій частині території України була відновлена Радянська влада. Безпосереднє керівництво відновленням Радянської влади здійснював Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. 6 січня ним був прийнятий декрет, відповідно якому радянська Україна стала називатися не УНР, як раніш, а Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив першу конституцію УСРР, з’їзд обрав ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. ВУЦВК створив уряд – РНК УСРР на чолі з Х. Раковським.

З відновленням Радянської влади на Україні стала проводитися політика «воєнного комунізму», котра склалася на той час у Росії. Характерними рисами «воєнного комунізму» були прискорена націоналізація, одержавлення всієї економіки, сувора централізація, організація розподілу без урахування законів товарного виробництва, згортання товарно-грошових відносин, перенесення військових методів у господарське життя і широке використання позаекономічних, примусових засобів, запровадження трудової повинності для всього населення. Була встановлена продовольча диктатура, введена продрозкладка.

Органи державного управління отримали сувору вертикальну підпорядкованість знизу доверху. Місцеві Ради замінювалися надзвичайними органами – революційними комітетами (ревкомами). Обмежувалися виборчі права громадян. Контроль за державним апаратом був зосереджений у руках більшовиків. Діяльність інших партій була або обмежена, або цілком заборонена. На антирадянські позиції стали переходити партії, які раніше лояльно ставилися до Радянської влади. Стосовно політичних опонентів більшовиками широко застосовувалися репресивні методи.

По Україні прокотилася хвиля селянських заворушень. Найбільш значним з них був виступи під проводом отаманів Н.Махна, Зеленого (Терпила) та М.Григор'єва (травень 1919 р.). На селянські заворушення уряд відповідав репресивними заходами.

Навесні 1919 р. Добровольча армія А.І. Денікіна, підтримана Антантою, активізувала свої дії в Україні. Ослаблена Червона Армія не змогла вчинити опір добровольцям і майже вся Україна до кінця літа опинилася в їхніх руках. Денікін визначив основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики: «єдина, велика, неподільна Росія», «встановлення порядку», «захист віри», «ніяких класових привілеїв» і т.д. Було прийняте робітниче законодавство, «Декларація про землю», в котрій проголошувалось «забезпечення прав трудящих» поряд зі «збереженням за власниками їхніх прав». Та незважаючи на проголошені декларації, на практиці денікінський режим означав повернення дореволюційних порядків, грабежі і терор. Характерною рисою режиму була деморалізація армії.

Активізувалися дії армії УНР, що, з’єднавшись із військами ЗУНР – Галицькою Армією (УГА) – почала наступ проти Червоної Армії. 31 серпня їй вдалося зайняти Київ, однак у той же день вона змушена була, щоб уникнути конфлікту з денікінцями, його залишити. Антанта намагалася поєднати їх зусилля для спільної боротьби проти Червоної Армії, та це їй не вдалося. Денікін негативно ставився до ідеї української державності.

Наприкінці 1919 р. Червона Армія здобула перемогу над денікінцями. На Україні втретє – вже остаточно – була відновлена Радянська влада. Третій прихід Радянської влади на Україну вніс певну стабільність у політичну ситуацію. У 1920 р. на Україні ще продовжувалися військові дії, однак реальної загрози для Радянської влади вони вже не становили.

22 квітня 1920 р. уклавши Варшавський договір з Директорією про спільну боротьбу з більшовиками, Польща розпочала 25 квітня 1920 р. наступ на Україну. 6 травня був зайнятий Київ. Союз Директорії з Польщею викликав обурення навіть у тих шарах, котрі не співчували Радянській владі. У червні Червона Армія перейшла в наступ, звільнила Київ і стала успішно просуватися на захід. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир'я і попередні умови миру. Польський фронт був ліквідований. Армія УНР була роззброєна й інтернована. Залишки адміністративного апарату Директорії 20 листопада 1920 року остаточно залишають українські терени. 18 березня 1921 р. між РСФРР, УСРР, Білорусією і Польщею був підписаний Ризький договір, за яким до Польщі за "лінією Керзона" відійшло 46 тис. км2 території західноукраїнських земель, а кордон між Радян¬ською Україною і Польщею проходив по річці Збруч. Цей договір поставив останню крапку в подіях громадянської війни. Розпочалась радянська доба української історії.