Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ. ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДЕРЖАВА. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ В УКРАЇНІ XIV–XVII СТ.

У Великому князівстві Литовському спочатку державотворення відбувалося на досвіді Київської Русі, аж доки в останній чверті XV ст. не було зруйноване останнє удільне князівство – Київське. Литва з федерації удільних князівств поступово перетворювалася в централізовану феодальну державу. За формою правління Литовсько-Руська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформувалася у монархію станово-представницьку.

На чолі Великого князівства Литовського стояв великий князь. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову влади, був верховним начальником збройних сил, вів дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав одного із синів спадкоємцем. З 1440 р. великого князя почали обирати на раді, що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих двірських і земських урядовців (пани-рада). З 1492 р. пани-рада приймала політичні рішення за відсутності великого князя.

У період формування Литовсько-Руської держави великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям за умовою несення військової служби. Подальше поширення феодальної власності на землю призвело до встановлення ієрархічної васальної залежності з великим князем на чолі. До кінця XIV ст. Литва складалася з уділів, очолюваних князями-намісниками, що призначалися великим князем із нащадків давньоруських князів або членів великокнязівської сім’ї. У XVI ст. держава була вже поділена за польським зразком на воєводства. 13 воєводств, у свою чергу, поділялися на повіти на чолі зі старостою. Старост обирала шляхта повіту, а князь їх тільки затверджував. У старост були помічники – хорунжі і городничі, тіуни, дітські та інші. Староста – ключова особа місцевого управління – виконував адміністративні, судові функції, збирав податки, організовував оборону краю. Великий князь призначав воєводу у кожне воєводство. Воєвода окрім адміністративних функцій ще й командував військом, що складалося з військових підрозділів повітів, очолених повітовими хорунжими і маршалками. Магнати посилали до війська лицарів відповідно кількості власної землі, середня шляхта – 2-4 лицаря, а дрібна – особисто відбувала військову службу. Функції народного ополчення значно скоротилися у військових діях.

Центральний апарат управління Великого князівства Литовського підпорядковувався великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який був заступником князя в раді під час голосування; канцлер займався закордонними справами і завідував державною канцелярією, земський підскарбій переймався фінансами, військовими справами – гетьман тощо. На момент укладання Люблінської унії Литва завершила перетворення в станово-представницьку монархію: влада великого князя була вже обмежена Віленським вальним сеймом, у ньому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної шляхти.

Суспільний і державний устрій Великого князівства Литовського визначав судову систему держави. З кінця XIV ст. існували різні судові установи. Найвищою установою був суд великого князя, поруч з ним існував і суд ради. Крім того, судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. У середині XV ст. визначилася компетенція панських (доменіальних) судів, і тепер пан-шляхтич одноособово вершив суд над селянами-кріпаками. Серед українського населення існував ще й копний суд; копа – сходка дієздатних селян, яка вирішувала цивільні й кримінальні справи жителів. За Статутом 1566 р. Литва поділялася на 30 судових повітів. У кожному повітовому місті було створено три судові установи – земські, гродські і підкоморські суди. У містах з магдебурзьким правом судові справи розглядала автономна судова колегія, яка вирішувала лише справи міщан.

Джерелами права в українських землях доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамоти, земські статути та збірники законів. До кінця XV ст. діяло старе українське звичаєве право, і литовські князі сприяли його розвиткові. Привілейними грамотами князь надавав окремим особам, містам або станам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків, або ж наділяючи їх певними правами. Земські статути – це законодавчі акти, які видавалися великим князем і стосувалися всіх станів тієї або іншої землі. Збірники законів з’явилися, коли виникла потреба кодифікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Так, Литовський статут у редакціях 1529, 1566 і 1588 рр. виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта і намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція Статуту захищає права магнатів і узаконює права селян, то третя редакція цієї збірки законів юридично оформляє панівне становище шляхти і закріпачує селян, у ній майже не йдеться про права міщан і духовенства. Остання редакція Литовського статуту була однією з найбільш досконалих збірок європейських кодексів законів. Він діяв до першої чверті XIX ст. Розробленими «галузями» права доби можна назвати шлюбно-сімейне право, право власності і кримінальне право.

Що стосується Польщі, то абсолютна монархія, притаманна країнам феодальної Європи, у Польщі так і не склалася. Королівська влада була дуже слабкою. Король, якого обирали, був заручником волі й інтересів класу феодалів, в якому точилися постійні суперечки і змагання. Король фактично вважався головою своєрідної шляхетської республіки, не мав постійної армії, і повністю залежав від шляхетського ополчення. Його фінанси і землеволодіння були дуже обмежені.

Елементом станової демократії були сеймики, які періодично скликалися у воєводствах і повітах місцевою шляхтою для розгляду і вирішення своїх питань та вибору депутатів до центральних органів влади. До кінця XV ст. остаточно організується вальний сейм, тобто загальний для всієї країни, який складався з двох палат. Верхня – коронна рада, або сенат. Тут засідали можновладці – магнати і вищі сановники держави. У нижній палаті – посольській ізбі – збиралися депутати від шляхти, вибрані на сеймиках.

Адміністративне управління у Польському королівстві складалося з центральних і місцевих структур. Королівські урядовці мали посади воєводи, канцлера, скарбника (завідував казною), гетьмана (керівник війська), підкоморія (контролював королівські маєтності), судді тощо. Воєводи призначалися для керівництва територіальними одиницями – воєводствами. На місцях у королівських містах, замках центральну владу представляли каштеляни (від лат. castella – замок). Їм належала військова і суддівська влада, збір королівських доходів і управління королівськими маєтками. Кандидати на урядові й адміністративні посади висувалися сеймиками і сеймом із шляхетсько-магнатського стану та затверджувалися королем.

Організація державного управління у Польській Короні була відмінною від руських традицій. Тому досить швидко на завойованих Польщею українських землях ці традиції були знищені. Запанувала шляхетська державність.

Територія Речі Посполитої поділялася на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства. На українських землях було створено 7 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Підляське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав, пізніше – Вінниця), Київське (Київ). На початку XVII ст. на відвойованих від Росії північно-східних українських теренах було створено Чернігівське воєводство.

Економічний розвиток України у польсько-литовський період визначався впливами кількох факторів: пагубні наслідки монголо-татарського панування, зміна економічної ситуації в Європі, де швидко зростає попит на сільськогосподарську і промислову продукцію. Феодальне господарство повільно набуває ознак товарного, втягується в ринкові відносини. Найкращі можливості брати в них участь мали магнати. Шляхта, як завжди, змагається з ними, а також з містами і досягає своїх інтересів. Шляхетско-магнатська влада проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільварків. Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Помірна панщина і фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю Європи, джерело збагачення польських, литовських і українських феодалів.

Складовими панського господарства у XVI ст. стають рільництво, тваринництво і промисли. На українських промислах кінця XVI – першої половини XVII ст. зароджуються елементи мануфактурного способу виробництва: об’єднання робітників, ручна праця, її розділ на окремі процеси.

Поряд з сільськогосподарською діяльністю і промислами в Україні розвиваються ремесла. Ремісництвом займаються і сільські майстри, але основна маса продукції вироблялася у містах. У XV–XVII ст. в Україні було понад 270 ремісничих спеціальностей, об’єднаних у цехи. Найбільшого поширення у містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м’ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, кравців, ткачів, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. У XVI ст. у Львові, Луцьку та Києві діяло по 15-30 цехів.

З розвитком промислів і ремесла збільшувалася і кількість товарної продукції, яка йшла на внутрішній і на зовнішній ринок. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб, і його надходження весь час зростало. Внутрішній ринок у XVI ст. поширився, організувався, зміцніли економічні міжрегіональні зв’язки, збільшилася кількість постійно діючих торгів. Складалися традиційні центри ярмаркової торгівлі – Київ, Луцьк, Броди, Львів, Ярослав та інші. У справи торгівлі підключалася і держава. Великі князі ретельно створювали митниці.

У цілому, фільваркове господарство на кріпосній праці, елементи мануфактурного виробництва, розвиток ремесла і торгівлі, збільшення ролі міст прискорили економічний розвиток України, а також змінювали соціальну структуру українського суспільства.

За умов феодалізму суспільство набуває станово-корпоративної структури. Стани поєднують людей за громадськими функціями, правами, обов’язками та пільгами: ті, що воюють і мають землю і владу; ті, що моляться за людську спільноту; ті, що трудяться. Протягом ХIV – XVI ст. тривало формування військово-політичного стану – шляхетства. Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. (У Польщі згодом шляхта звільнилася від будь-яких податків). Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Шляхетство було не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні групи – дрібна шляхта, середня й магнати.

Як серед шляхетського стану, українці були представлені і поміж магнатів.

Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Після Брестської унії панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство. Доля православної церкви стала спільною турботою патріотичних сил України, надихала визвольну боротьбу козаків, міщан, селян, шляхти.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У литовську добу вільні селяни мали свої землі, господарства. За характером повинностей вони поділялися на різні категорії: а) тяглі селяни, б) чиншові або данники, в) слуги путні.

Тяглі селяни обробляли землю пана своєю худобою (тяглом), працюючи спочатку 8-10 днів на рік, а в подальшому 2-4 дня на тиждень. Тяглі сплачували ще й податки: «подимщину» – пану, а «серебщину» – державі. Селяни відбували ще й особисту службу (відробки). З 1457 р. усі пани одержали право юрисдикції над селянами. Відбувається закріпачення селян.

Селяни чиншові або данники платили певну натуральну данину відповідно до кількості землі, а також надавали харчі князеві і його супроводжуючим під час їх перебування на їхніх землях.

Путні слуги – це селяни, які служили на кордоні або охороняли фортеці. Вони об’єднувалися у сотні на чолі із сотником.

Усі селяни об’єднувалися у сільські громади (общини). На сході громади обирали керівництво на один рік – старосту (або отамана) і громадську раду. Староста разом з «добрими людьми» чинив копний суд. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців.

Одиницею оподаткування селян вважалося дворище (на Київщині їх називали хуторами) – кілька господарств споріднених родин. Представником дворища був голова. Кілька дворищ об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Реформа 1528 р. встановила кожній родині наділ – «волоку» – 19,5 десятин. З волоки кожне господарство мало платити певний натуральний і грошовий чинш і відробляти панщину. Устава на волоки 1557 р. значно обмежила право селян на перехід до іншого пана. Але головне, що селяни втратили юридичне право власності на землю, яка віднині могла належати виключно державі, знаті і містам. Був зроблений рішучий крок до закріпачення селянства. Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну.

Одночасно з шляхетським станом формується стан міщан. Центром економічного і культурного життя стають магнатські і шляхетські маєтки. Щоб підтримати міста князі вдаються до заохочення сюди колоністів. Значні німецькі колонії з’явилися в Галичі, Холмі, Львові, Володимир-Волинському. Цим містам надавали право самоврядування у формі магдебурзького права.

Усі міщани об’єднувалися в професійні об’єднання – цехи та гільдії: купців, різноманітних ремісників, лікарів, аптекарів та інші. Цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі. Проте, євреї-іудеї послідовно не допускалися до цехів, складаючи разом з бідними українськими кустарями прошарок позацехових майстрів – т. зв. партачів – жорстких конкурентів цеховиків.

В українських землях на чолі міст з магдебурзьким правом стояли бургомістри, ратмани чи війти, які завідували міськими доходами і витратами. Існувала лава з лавниками – становий суд присяжних. Виконавчою владою була рада і різні магістрати, зокрема, писар і шафарі. На практиці розмежування між лавою і радою ігнорувалися.

Користуватися магдебурзьким правом могли лише римо-католики, на православних право на самоврядування не повинно було поширюватися. Українці у багатьох містах могли жити лише на окремій Руській вулиці (як, наприклад, у Львові) і сплачувати польським ксьондзам за православний обряд. Обмеження і дискримінація міщан-українців об’єднували їх у братства для захисту своїх професійних, етнічних і релігійних інтересів.

Братства захищали православну церкву, домагалися її оновлення, боролися проти церковної унії. Найбільш старим і авторитетним було Львівське Успенське братство, оновлене 1585 р. На утриманні братства, у яке входили всього лише біля 30 сімейств, знаходилися школа, лікарня, друкарня, бібліотека. На початку ХVII ст. за зразком львівського створюються братства в містах Рогатин, Острог, Галич, Кам’янець-Подільський, Красностав, Самбір, Київ, Луцьк, Немирів, Вінниця й ін. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги, політики і військові. Наприклад, у Київське Богоявленське братство з усім Військом Запорізьким у 1615 р. записався гетьман П. Сагайдачний.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи: патриціат, бюргерство, плебс. Плебс включав простих ремісників, дрібних торговців і селян. Їм діставався основний тягар податкового гніту.

Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, будували мости, греблі, вежі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й виставляли певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося, якщо міста передавали в оренду або вводили на постій війська.

Нарешті, відмінною особливістю соціальної структури України ХV - ХVII ст. стала поява козацтва.