Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ. ВИНИКНЕННЯ ЗОЛОТОЇ ОРДИ ТА ІНТЕГРАЦІЯ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЇЇ СКЛАДУ

У результаті монголо-татарської навали 1237–1242 рр. землі Русі потрапляють під протекторат Монгольської імперії. Ця держава, виникнувши наприкінці ХІІ ст. у центральноазіатських степах, у ХІІІ ст. включала до свого складу простори від Китаю і Тихого океану до Русі і Чорного моря та від Південного Сибіру до Ірану, Близького Сходу й Індії. Управлінський апарат імперії був збудований за китайськими бюрократичними традиціями, військо – опора могутності великих ханів – за степовими зразками орди, військова влада була відділена від адміністративної. Моральним кодексом, збіркою законів і, одночасно, керівництвом для правителів слугувала т.зв. Велика Яса Чінгісхана. Імперія складалася з улусів, які ще за життя засновника держави Чінгісхана очолили його сини, а згодом – їхні нащадки. Західний улус належав старшому синові імператора – Джучі. Внаслідок завоювань його сина Батия, на базі Улусу Джучі виникає державне об’єднання, пізніше назване в літературі Золотою Ордою. Її столицею стало засноване Батиєм на Нижній Волзі місто Сарай. Причорноморські, приазовські і північнокавказькі степи, протягом тисячоліть історично пов’язані із землями України, були безпосередньо інкорпоровані до цієї кочової держави. Така саме доля спіткала землеробські і торговельні центри Криму, Поволжя і Середньої Азії – Солхат, Булгар, Хорезм тощо.

До управління руськими землями монголи підійшли більш диференційовано. Території, де князівська влада послабла ще в попередній період (Переяславщина, Київщина, Поділля тощо), були поставлені під прямий контроль монгольських намісників. Тим більше, що це були переважно лісостепові землі, однаково придатні як для інтенсивного землеробства, так і для високопродуктивного кочового скотарства. На територіях, де князівська влада була сильною (Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська, Володимиро-Суздальська, Смоленська землі тощо), місцеві правителі позбавлялись значної частки свого суверенітету, перетворюючись в адміністраторів чи васалів великого хана, поряд з якими призначалося власне монгольське управління. Так, князі не могли самостійно, без відома Орди, передавати верховну владу своїм спадкоємцям, вільно проводити закордонну політику, збирати загальнодержавні мита і податки. Вони були зобов’язані підтримувати військові кампанії монголів своїми силами та звітувати перед ханами. Землі Русі, навіть ті, де під час завоювання 1237-1242 рр. не ступала нога монгольського воїна, були поділені на спеціальні воєнно-податкові округи – десятки, сотні, тисячі, тьми (10 тисяч), які виставляли відповідну кількість воїнів та сплачували певну кількість податків і мит. На чолі дрібних одиниць стояли місцеві старости – ватамани, за крупні адміністративно-територіальні одиниці відповідали монгольські чиновники та військові – даруги, або баскаки.

Панування на Русі степовиків, відоме в історіографії як монголо-татарське іго, мало по собі декілька наслідків, зокрема:

1) політика протиставлення одного центра сили на Русі іншому (Твері – Москви, Литовському князівству – Володимирського) призводить до подальшого відокремлення північно-східних земель від південно-західних;

2) тривале перебування Литви та Чорної Русі поза межами прямого тиску Орди сприяє їхньому перетворенню на новий центр консолідації земель Русі;

3) напівсоюзницькі, напівдружні стосунки молодої московської династії з багатьма володарями Сараю стає додатковим фактором посилення Москви, її перетворення на другий центр «збирання руських земель»;

4) колишнє серце Русі – землі Київщини, Переяславщини і Чернігівщини – повністю втрачають свій державницький потенціал, перетворюючись у статистів історичної драми Східної Європи.

Тривалий занепад Київської Русі, особливо відчутний після монгольського погрому Києва 1240 р. та включення земель Русі до імперії Чингізидів, принципово не змінив ситуацію, коли за київським престолом і за самим містом зберігався ореол сакрального ядра, з якого «пішла Руська земля». В наступні століття, коли Київ остаточно втратив своє колишнє адміністративно-політичне та соціально-економічне значення, ідеологічне вивищення його ролі тільки посилилось. Але ж як своєрідна політична і культурна система, на чолі якої стояв Київ, Київська Русь припинила своє існування на початку XIV ст. 1300 р. київський і всія Русі митрополит Максим переніс свою резиденцію до Володимира (на Клязьмі), 1309 р. його наступник митрополит Петро – до Москви; майже одночасно, близько 1303 р., великий князь галицький Юрій І Львович за дозволом Константинопольського патріарха створив окрему Галицьку митрополію. Так було розірвано останній зв’язок, який скріпляв землі Київської Русі.