ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ. КИЇВСЬКА РУСЬ У Х – XIV СТ.: НАЗВА ТА ЯВИЩЕ

Київська Русь знала декілька етапів своєї історії, пов’язаних з характером домінування Києва над оточуючими землями. В добу становлення політичної системи Русі (882-979 рр.) Київ являв собою військовий та економічний осередок. В період державного розквіту (980-1132 рр.) він набув усіх ознак адміністративної та політичної столиці. Часи дезінтеграції та послаблення Русі (1132-1240 рр.) залишили за Києвом лише умовний політичний та моральний авторитет стольного граду, а після монгольського погрому – тільки культурно-релігійний вплив св. Софії – кафедри митрополита Київського і всєя Русі.

Русь кінця ІХ–Х ст. була поліетнічною державою квазиімперського типу. На її чолі стояла прийшла скандинавська еліта, до складу якої поступово інтегрувалися підприємливі вихідці з місцевих фінів і слов’ян, переважно представники родоплемінної знаті. Ця провідна верхівка інтенсивно слов’янізувалася: вже в третьому поколінні правителі носять не скандинавські, а слов’янські імена, наприклад, онук Рюрика (862-879 рр.) і син Ігоря (912-945 рр.) отримує ім’я Святослав (965-972 рр.). Також можна говорити про переварювання протягом Х ст. у слов’янському «плавильному казані» Київської Русі як германо-скандинавських, так і тюркських політичних традицій. Щодо перших, варто хоча б згадати більш ніж 300-літнє перебування в українських землях готів або ж роль скандинавів у формуванні Древньої Русі. Що ж до джерел тюркських впливів можна вказати на слов’яно-тюркське сусідство у лісостеповому прикордонні, тривалу залежність сіверян, полян, радимичів і в’ятичів від Хозарського каганату, наявність титулу «каган» у руських князів ІХ–ХІ ст., васальну залежність від київських володарів напівкочових торків, берендеїв і чорних клобуків у Пороссі.

Протягом існування Київської Русі в межах її кордонів відбувалися інтенсивні етнічні процеси. По-перше, тривала поступова слов’янізація окремих угро-фінських (мурома, мещера, меря тощо) та балтських (голядь) племен. По-друге, починається трансформація старої племінної єдності окремих регіонів у єдність територіальну. Міста-гради перетворились із військово-адміністративних осередків на політичні, економічні і культурно-релігійні центри. Фактом стає культурна й ідеологічна єдність Русі, яка ґрунтувалася на християнстві, проголошеному у 988 р. князем Володимиром Великим (979-1015 рр.) офіційною релігією. Церковна організація, яка наскрізь пронизала всі руські землі, а також нова літературна церковнослов’янська мова стали універсальними засадами єдності Русі.

Князь представляв країну на зовнішній, міжнародній арені та символізував її внутрішню єдність. Він, як голова держави, поєднував найвищу законодавчу, виконавчу і судову владу; не існувало навіть натяку на розподіл властей, суд принципово не відокремлювався від адміністрації. Князівська влада на Русі пройшла значну еволюцію: з виборного військового ватажка і язичницького племінного лідера князь перетворився на спадкового монарха, який правив країною з «ласки Божої», з благословення християнської церкви. Нащадки русів – українські і російські мислителі XVI–XVII ст. – уявляли владу давньоруських князів як абсолютне самодержавство. Подібний погляд побутував навіть у науковій літературі XVIII–XIX ст. Проте в дійсності обсяг влади володарів ранньофеодальних держав був значно обмежений традиціями старого родового суспільства: кожна земля, інтегрована до новоствореної держави, зберігала обмежене самоврядування; князь вимушений був рахуватися з волею віче – народних зборів столичного міста, в якому приймали участь заможні городяни – домовласники, бояри та церковники; мало того, моральним обов’язком князя було радитися зі своєю бойовою дружиною, боярською радою. Верховна влада на Русі, отже, була de facto представлена трьома силами: князем, який репрезентував монархічні тенденції, боярською радою, яка виражала аристократичні прямування знаті, та вічем (народними зборами) – уособленням архаїчної демократії.

Протягом ХІ–ХІІ ст. відбувалася поступова заміна десяткової системи управління (поділ населення і території на десятки, сотні, тисячі), що залишилася від додержавних часів племінних союзів, системою двірсько-вотчинною. Відтоді урядовці княжого двору (конюші, стряпчі, сокольничі, скарбники, тіуни, ябедники тощо) почали виконувати відповідні функції в загальнодержавному масштабі. Одночасно князь поставив під власний контроль призначення на посади тисяцького, воєводи та посадника, які традиційно залежали від волі місцевої аристократії та народу, уособленої вічем.

На Русі право здійснювати верховну державну владу посідали лише князі – представники династії Рюриковичів, фактично нащадки Володимира Великого, вся Руська земля вважалася їхньою родовою власністю.

З середини ХІІ ст. державна єдність Русі була підірвана феодальною роздробленістю. Київська держава розпадається на окремі землі-князівства на чолі з власними династіями, що походили з одного кореня – від легендарного новгородсько-ладозького князя Рюрика. На рубежі ХІ – ХІІ ст. на Русі формуються традиції великокнязівської влади: великим можуть іменуватися київські, чернігівські, суздальські, галицькі князі, і той правитель, старшинство якого визнавали інші члени княжого роду, становився для них не тільки «отцем», але й «господином» (паном). Однак, традиція «родового» княжого володіння всією Руською землею не була подолана майже до XV ст.

Можна назвати наступні причини дезінтеграції Русі:

1) переважання натурального господарства та формування вотчин (замкнених феодальних господарств) унаслідок осідання на землю княжих бояр;

2) відсутність регулярної внутрішньої комунікації та єдиного внутрішнього ринку;

3) неможливість вдало управляти величезними підкореними просторами та перехід від т. зв. колективної системи експлуатації підвладного населення корпорацією «княжих мужів» до системи індивідуальної, вотчинної, коли бояри стають, перш за все, землевласниками;

4) занепад старого «шляху із варяг у греки» внаслідок установлення європейцями прямих зв’язків із Візантією і Близьким Сходом по Середземному морю.

Інерцію київської державності певний час підтримували наймогутніші уламки колись єдиної Русі – Галицько-Волинська держава, Володимиро-Суздальське князівство, Новгородська земля тощо.