Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Михайло Грушевський 'Історія України'. Упадок козаччини і українського житя

96. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок

Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".

Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.

Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.

Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшині, всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!" Старшині похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому,—я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнійших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, гіокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,—допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся каліками. Рахують, що за пять лїт 1721—5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!...

Полуботок, чоловік сГісргічний і перейнятий любовю до свого краю, не мігдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав служать ріжні українські непорядки, він пильнував завести кращий лад в українській управі і зробити край кривдам старшинським, на які посилав ся цар Петро. Росписав універсали, під тяжкими карами забороняючи старшинї уживати козаків на свою службу. Заводив кращі порядки в судї, щоб не було там хабарництва і судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сільських, сотенних і полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засідало в судї кількох—аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляції — як на рішеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завів кращий лад в навищому військовому судї.

Одначе правительство московське тільки посилало ся на ті непорядки та кривди, щоб за їх притокою „Малую Россію к рукам прибрать", як поясняв потім політику Петра його повірник— отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядків не тільки не сподобали ся московським правителям, а навпаки—накликали на нього великий гнів їх. А то тим більше, що він разом з тим не переставав вкупі з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською відповідю) дозволу на вибір нового гетьмана, скаржив ся на непорядки і грубе поводженнє великоросийських правителів і посилав ся на статі Богдана Хмельницького против тих нових порядків. Коли Велямінов прислав скаргу на Полуботка, що він противить ся колегії, цар Петро рішив ще далї покоротити права українські, викликав Полуботка до

Петербурга з иньшою головнійшою старшиною, а щоб на Україні меньше було взагалі старшини і козацтва під сю пору, наказав вивести військо козацьке на полудневу границю—мовляв стерегти Україну від Татар В Петербурзі Полуботок з старшиною подали цареви прошеннє, щоб Україні повернено старі права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького ніхто не має мішати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегія мішаєть ся в судові справи, приймає скарги і таке иньше. Але разом з сим наспіло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд і полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє підстроїв Велямінов— щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности і касувати далї українські порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довіреного чоловіка, Румянцева, щоб він розпитав ся між козацтвом, чого вони хочуть-чи давнїх порядків українських, як Полуботок з старшиною, чи порядків московських, як Стародубівцї, а заразом щоб зібрав відомости про кривди людям від старшини.

Полуботок, довідавши ся про се, зрозумів добре, до чого воно прямує і чим може скінчити ся. Румянцев з Веляміновим легко могли добути від людей такі відповіли яких їм було треба, особливо, що Україна зістала ся без старшини і не було кому запобігти тому. Перед грізним московським начальством люде здебільшого відповідали б так, як їм відповіли піддавали, значить богато зібрало ся б голосів за заведеннє московських порядків на Українї—ше як би до того подавала ся надїя, що людям повернуть землі забрані старшиною. Незможучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок післав від себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тій ревізії старшинських кривд яку буде вести Румянцев, і які давати відповіли на його запитання.

Разом з тим, на його бажаннє, козацьке військо, що стояло на полудневій границї над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякі кривди від нових великоруських правителїв, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ і знищеннє народу від них, та просило знову дозволу на вибір гетьмана по давнім і порядкам.

Не було в тім, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівав ся, що Полуботок так іде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його і всю старшину, що була з ним в Петербурзі, і всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькі пункти і прислати їх до Петербурга. Не маючи в чім обвинуватити Полуботка в його політичній дїяльности—бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слідство про його правліннє полкове та про господарство про кривди людям і козакам, які звичайно тоді були за кождим старшиною—в тих скуплях земель козацьких, в кріпощенню. Так його тримали під слідством кілька місяців, і не діждавши ся того кінця він умер в осени 1724 р., в Петропавловській кріпости.

Ся смерть його у вязницї зробила велике вражіннє на Українї, особливо між старшиною. Полуботка прославляли як героя—мученика за Україну. Оповідали, що він сміло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, що придавленнє України не робить йому ніякої чести—далеко більше слави правити свобідним і вдячним народом, ніж гнобити його силою. Пригадував вірність і службу Українців, і докоряв цареви, що за ті служби кріваві платить їм гнівом і ненавистю: „За те все ми замість вдячности здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшили ся під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні—знають тільки, що їм все над нами чинити можна". Розгніваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, і звелїв всадити до вязницї. Але як довідав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити і лїчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки і відповів: „За невинне стражданнє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом". І справді скоро після того умер і цар Петро. Так оповідали на Українї, і по старих домах українських дуже часто можна було стрінути портрет Полуботка і під ним підписані слова „з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за отчизну, я не боюсь нї кандалівнї тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх земляків". Одначе Полуботок на сих портретах не подооає на дійсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся він тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, Котрого помилкою помішали з його сином Павлом.