Михайло Грушевський 'Історія України'. Житє державне

39. Культурне житє України і вага його

Вище було згадано, що християнство на Україні і візантийські впливи зачали ся певно ще геть перед Володимиром, але потім як властю його і його наступників (особливо Ярослава) воно було поширене по всіх землях Руської держави, візантийські впливи і візантийська культура взяли рішучу перевагу над иньшими—особливо східнїми, персько-арабськими, і культурне житє на довго набрало сильної церковної закраски, що налягла і на освіту, на письменство і на артистичну творчість (мистецтво). Освіта й книжність вважали ся помічним засобом для християнської побожности—аби через читаннє побожних книг люде набирали ся християнського духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчість в значній мірі обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тільки у нас, а і в західній Европі в тих часах; світський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну шкарлупу там—так само скинув би і у нас.

Освіта довго обмежала ся тїсними, переважно духовними кругами. Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка організація шкільної науки. Наше духовенство переймало ті форми науки, які практикували ся в Візантиї. Там же зрідка тільки, при більших монастирях та катедральних церквах вела ся наука більш на шкільний спосіб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменній, найчастїйше духовній людинї, і та вчила її одинцем, абошонайбільше—в товаристві кількох таких учнїв. І у нас переважала така одинична наука над шкільною, а через се освіта і книжність поширювала ся досить пиняво.

Найчастїйше наука кінчила ся читаннєм, рідше писаннєм та рахунками; всякі иньші відомости добували ся читаннєм книг; але тих книг було мало, і то найбільше книги богослужебні. Тільки в більших центрах освіти можна було доступити вищої науки, навчити ся писати літературно, по тодїшнїм понятям, і вивчити ся грецької мови, щоб читати грецькі книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасної грецької освіти, ми стрічаємо вже від першого поколїння по охрещенню—такий наприклад був митрополит Іларіон, пізнїйше напр. Кирило єпископ турівський (в XII в.) й автори деяких анонімних (безіменних) творів. Було їх одначе все таки не богато і більшість тодїш-нїх письменників були самоуки, що писали як уміли.

Як у грецькій літературі та в тих перекладах, які робили ся у нас і приходили готові з країв болгарських і сербських, найбільше було творів церковних і релїгійних, призначенних для зрозуміння християнства та направлення на побожне християнське житє,—так і те письменство, що розвивало ся у нас, найбільше йшло сею ж дорогою. Писали ся проповіди, побожні получення, жития святих місцевих. Таке писав в XI віцї митрополит Іларіон, автор похвали Володимиру Вел., св.

Феодосій печорський—автор поучень, мніх Яков і св. Нестор—автори житий Володимира Вел, Бориса та Глїба, і св. Феодосія, ігумен Данило—що описав свою подорож до Святої землі. В XII в. звісні: митрополит Клим. Кирило єпископ турівський, автор молитв і проповідей, ґеорґІй Зарубський; в XIII в. Симон і Поликарп, автори печорських житий, Серапіон проповідник. Сих знаємо поіменно; далеко більше письменників зістало ся по іменам нам не звістними, і самі писання їх пропали: заховало ся головно те, що перейшло в північні, великоруські землї й там заціліло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими землями слабнуть все більше; на Українї ж через пізнїйші лихолїтя мало що заціліло. Тому й не маємо справжнього понятя про наше старе письменство.

Поза релігійним письменством найбільш розвинуло ся літописаннє. Хоч воно вийшло в переважній части з рук людей духовних і богато займаєть ся церковними справами, але дає дуже богато для зрозуміння тодїшнього житя. Що знаємо житя культурного, економічного, громадського—головно знаємо з літописей. Там зацїлїли уривки народ-ніх оповідань, пісень, писання літературні, документи. Се справжній архив нашого культурного житя. Деякі части лїтописей визначають ся незвичайною свіжістю, безпосередністю, сильним відданнєм духа часу. Мало котрий нарід може похвалити ся таким інтересним лїтописаннєм. А те ж що маємо—се тільки уломки, відривки того старого літописання, що попали в літописні збірники, які дійшли наших часів.

Оден такий збірник був уложений в Київі в першій четвертині XII в. і сюди війшли памятки київського літописання XI в.—се так звана Старша або Начальна літопись. В кінці XIII в. десь в північній Волини була уложена друга збірка, де до Начальної літописи додані київські записки XII в., потім галицька літопись часів Данила і волинські записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї дорогоцінної збірки ми знали б дуже мало що з української історії.

З иньших нецерковних писань дуже цікава наука Мономаха своїм дітям, де він оповідає про своє житє. З творів поетичних зацілів оден—дорогоцінне Слово о полку Ігоревім 1185 року. Воно визначаєть ся високими поетичними прикметами і заразом важне як проречисте свідоцтво про довгий і широкий розвій світської дружинної поезії, що єднала до купи елементи народньої пісенної творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твір, се Слово з другого боку має богато спільного з иньшими творами кінця XII і поч. XIII в, що представляють нам сучасну учену поезію і артистичну прозу, як слова Кирила турівського, слово на збудованнє стіни в Видубицькім монастирї 1200 р., Моленнє Данила, Галицька лїтопись. Сї твори вказують на вишколеннє, виробленнє стилю, довгу літературну традицію.

В области плястичної штуки богато маємо памяток будівництва церковного, трохи малярства, чимало мінятюр (кольорових рисунків в рукописях), богато виробів золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всїх сих полях з грецькими майстрами працювали наші місцеві мистцї, більш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу техніку Візантиї і вносячи свою власну оригінальність в мотиви і манеру творчости.

Розмірне може найменьше помітно грецької сеі своєрідности в будівництві київської доби, хоч і тут місцеві майстри відбігали від грецьких взірців; далеко більше оригінальности виявляє будівництво галицьке, але нажаль - воно заховало ся в дуже мізерних останках. Високим артизмом визначають ся декотрі київські памятки малярства книжного (мінятюрового). Але найбільше свободи й оригінальности все таки виявляють памятки місцевого золотництва.

Тут місцевий майстер від початку задержав за собою найбільш свободи від візантийського впливу і далї свобідно сполучав мотиви схід-нї з візантийськими, старі традиції з новими модами. Хоч і тут в найбільш тонких роботах—як наприклад в емальових образках, місцеві майстри не могли зрівняти ся з візантийськими, але місцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порівняти його з сучасним майстерством західно-європейським. Взагалї Україна XI—XIII в. стояла на рівні з Західньою Европою в культурнім житю— воно було тут відмінне, бо стояло під иньшими впливами, але не було низше від захід нїх земель.

З часом, через ослабленнє зносин, впливи візантийські почали слабнути, а перенесеннє центрів політичного українського житя на захід, до Володимира і Галича, зближало його все більше з житем за-хіднїм. Від галицького житя XII—XIV в. взагалї дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-візантийських основ житя з західнїми впливами. Тутешнє громадянство українське не цурало ся їх, живучи в тїсних зносинах з західнїми своїми сусїда-ми. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом і католицькою вірою, який грецьке духовенство силкувало ся прищіпити в східній Україні. Князї заводять собі латинські канцелярії для зносин з західнїми землями, латинські печатки. По більших містах осїдають кольонїї німецькі на німецькім праві, пересаджуючи західні впливи на Україну. В описах тутешніх церков раз у раз стрічаємо предмети за-хіднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основі русько-візантийській, людність міцно держить ся свого і в своїх латинських грамотах князї зазначують свою національну свідомість титулуючи ся „князями всеї Малої Руси".

Взагалї національне культурне житє України XI XIV вв. пред-ставляєть ся дуже інтересно; воно повне житя, руху, енергії, обіцюва-ло богато своїй народности, а навіть і культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й підрубав його в самім корені. Правда, простому народови не солодко жило ся під своїми князями та боярами, і мало його тїшили ті культурні задатки. Але не стало лекше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу—також. А національному і культурному житю нанесено удар, від котрого воно не могло поправити ся—і до нинішнього дня.