Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Михайло Грушевський 'Історія України'. Українське відродження

126. Культурний і національний зріст Австрийської України

Осягнемо за останні два десятиліття справді богато.

В сфері національної культури насамперед треба зазначити—сотвореннє української науки, про яку стало можна серіозно говорити тільки з сього часу, з тої організованої роботи, яку повели учені згуртовані в 1890-х роках коло львівського товариства імени Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зреформованого на взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослідників і українська наука здобула собі право горожанства в науковім світї. Не зважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і краєвих, товариство розвинуло велику видавничу і організаційну діяльність, про яку чверть віка перед тим нїхто не посмів би й думати.

В парі з сим виступило також домаганнє українського університету. Правительство обіцяло його ще в 1848 р., але потім се все забуло ся разом з иньшими обіцянками, львівський університет захопили Поляки, а Українцям зістало ся лише кілька катедр з українськими викладами. Тодї з кінцем 1890-х рр. вони стали добивати ся оасновання другого, осібного українського університету; в 1900-х рр. Ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликаючи сильні заворушення на унїверситетї, на котрі чуйно відзивали ся найширші круги громадянства, й останніми часами український університет став черговою справою української політики, так що здобуте його мабуть дуже не далеке.

В сфері літературній треба одмітити розвій красного письменства, завдяки цілій громаді яскравих, живих талантів, їдо в сей момент розцвіту політичних і суспільних інтересів, з кінцем 1890-х років виступила на досигь яловім перед тим галицько-буков.інськім грунтї. Досї Іван Франко, талановитий поет, новеліст і публицист, був найбільш визначним талантом на сім грунтї 1880/1890-х рр. Тепер наоколо новозасновано місячника „Літературно-Науковий Вістник" і видавничого товариства (Українсько-руська видавнича спілка) виступив ряд нових свіжих, талантів, з Вас. Стефаником і Ол. Кобилянською в головах, і надав небувалого перед тим змісту тутешньому українському житю.

В сфері освітній і народно-органїзаційній дав себе знати незвичайний розвій читалень Просвіти і товариств гімнастичних, так званих „Січей" і „Соколів", які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажаіікс знання, освіти, інстинкти організації й со.іїдарности. Далі, в останніх часах, з огляду на ті трудности, з якими звязане оуло засновуваннє нових українських середніх шкіл —шо їх просто таки приходило ся випрошувати і вимолювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які небудь важні уступки з иньших українських домагань,—галицькі Українці взяли ся до закладання своїх приватних середніх шкіл і розвинули дуже показне своє власне свобідне шкільництво.

Також в останніх літах звернено велику увагу на економічну сторону-на заснованнє позичкових кас, кооперацій, сїльсько-господарських товариств, щоб по можности визьолити ся від залежности від чужих фінансових і сїльсько-господарських інституцій. Есе се незмірпо підняло почуте власної сили і можности в українськім громадянстві і уможливило здобуваннє національних прав не поклонами і вислугами владущим партиям чи правительству, а організованою боротьбою, і певне вже не далекий той час, коли правительство буде змушене рахувати ся з національними домаганнями галицьких Українців незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верховоди Галичини, чи нї. А ще важнійше-що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку, і власне в момент найбільшого розвою суспільно-політичного руху в громадянстві й народї, він здобував в собі сили культурного і національного розвою, енергію національної творчости.

З сього погляду Україна Росийська зістаєть ся ще значно по заду від Галичини, як з огляду на слабшу самодіяльність власну, так і ще більше на неприязні зверхнї обставини—хоч і тут два останні десятилїтя зазначили ся великим поступом українського житя. Росийська Україна в останніх десятилітях. В Росії вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурні утиски українського слова і стала можливою живійша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де меньше давало себе знати „усердіє" місцевих цензурних комітетів, досить енергічно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з ріжних областей знання; в Київі видавничий гурток „Вік" заходив ся коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві—Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Леся Українка, що внесли нові тони, нові теми в українське лїтературне житє. Сильно розвинув ся театр, його репертуар збагатив ся рядом нових пес, головно з народнього житя, творами Кропивницького і особливо Карпенка-Карого (Тобилевича). Високоталановиті артистичні сили як Заньковецька, Кропивницький, брати Тобилевичі здобули високу репутацію українській сценї. Нарешті—вже в перших роках девятьсотих—виступають перші замітнї проби українського стилю в штуці (найважнїйший і найбільший утвір в сЇм напрямі—дім полтавського земства визначного українського маляра і архітекта Вас. Кричевського).

Заборони української мови на археольогічних зіздах з новою силою підняли змагання про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім грунтї з участю росийсьских Українців, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії.

Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галичині, наступають початки партийного ґруповання в росийській Українї, боротьба і полеміка ріжних суспільних і політичних течій. Особливе оживленнє в українськім громадянстві стає замітним в девятьсотих роках, в звязку з тодїшнїм загальним росийським заворушеннєм. Потім нещаслива росийсько-японська війна і часи „довіря правительства до громадянства" захопили українське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, спеціальні українські інтереси одійшли на другий плян. Групованнє росийських партий захопило і поділило на анальогічні партиї також і українське громадянство. Селянство захоплене було земельним питаннем, інтелигенція— політичним. За всїм тим українське громадянство не переставало дорогою преси, петицій, резолюцій і т. й. добивати ся розвязання українського питання—національної рівноправности для Українців, а насамперед скасовання заборони українського слова.

В груднї 1904 р. комітет міністрів спеціально зайняв ся сим питаннем і прийшов до переконання, що український рух „не містить в собі, як здаєть ся, скільки небудь серіозної небезпеки", яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловили ся также в тім дусі, а петербурська академія в просторій записцї вияснила при тім неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик—мова общеруська, котра для Українців може служити такою ж рідною мовою, як і для Великорусів, так що нема потреби Українцям розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всі отсї вияснення, справа затягла ся і правительство не видало спеціального закона про знесеннє заборон українського слова, а вони були скасовані самі собою загальними законами: видані в осени 1905 р. нові правила про періодичні видання відкрили Українцям можність видавати газети і журнали на український мові, а правила про неперіодичні видання (26/ІУ. 1906) зняли всякі обмеження з книг, в тім і з української мови. Правда, в дїйсности і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд: на українській мові раз-у-раз карало ся і забороняло ся те що свобідно проходило на росийській, і против українських газет видавали ся ріжні спеціальні заборони, як нї против яких иньших. Все ж таки, хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, відкрито українському слову якусь дорогу.

В справах політичних і суспільних царській маніфест 17 жовтня 1905 р. відкрив великі перспективи, з котрих одначе мало здіснило ся справді. Великі надії покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Між селянськими й інтелїгентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства настроєних більше або меньше прихильно, і з них організувала ся українська фракція, яка могла б мати чимале значіннє в дальших нарадах думи. Та думу роспущено перше, ніж ся фракція підібрала ся відповідно—з людей переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серіозно застановити ся над потребами українського житя. Те саме повторило ся і в другій думі, вік котрої так само був короткий. А в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати самостійно вибраних депутатів, і українське селянство—єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії, зістало ся властиво без представників.

Думське законодавство не дало нічого українському житю; навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшло ся більшости, як для декотрих иньших инородчеських шкіл. В сім відбив ся неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що з початку устами сенату (в справі недозволення „Просвіти" в Полтаві), а потім устами міністра внутрішніх справ зазначило своє становище супроти українського руху, принявши всяку, хоч би чисто культурну українську роботу за шкідливий сепаратизм.

Таким чином розвіяли ся надїї тих, які по маніфесті 17 жовтня думали що з розвоєм конституційного житя в Росії українське житє зможе розвивати ся тут свобідно і правильно, і вся вага українського руху перенесеть ся з Галичини в натуральний свій осідок, на Україну росийську. Обставини росийського житя не дають йому і тепер розвинути ся навіть так, як розвиваєть ся українське житє в Галичині. Але воно розвиваєть ся і в них!

Останні роки, невважаючи на всї розчаровання, заборони і гоненія на українство, зазначили себе великим поступом, принесли важні і цїнні здобутки, які глубоко врізали ся в житє і не зможуть бути вирвані з нього нїякими заборонами і нагінками, тому власне що здобуті були наперекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня газети Хлїбороб, Громадська Думка (потім перемінена в „Раду"), Рідний Край, Село, Засів, Ріля й богаю иньших, журнали -Вільна Україна, Нова Громада, перенесений з Львова до Київа Літературно-Науковий Вістник, Українська Хата—зробили своє важне діло, не вважаючи на всї бичи і скорпіони адміністративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса обеднала і звязала в одно громадянство розсипані атоми української інтелігенції, висунула перед ним основні політичні, суспільні і національні домагання українського житя, а поруч них вперше серіозно поставлені були економічні завдання. Заснованнє „Українського наукового товариства" (1907), що згуртувало українські наукові сили з ріжних наук в своїх виданнях, зазначило домаганнє повноти української культури—не якогось „домашнього обихода" старих часів, а в усїх областях культурного житя. Серіозно поставлено жаданнє української школи. Найбільші перешкоди стрінуло поширеннє освіти і практичного знання в народнїх масах; „Просвіти", що засновувались для сеї мети в ріжних містах, в одніх місцях не дозволялись, в иньших закривались і тепер вони вбиті майже вповні. Але популярна література, що значно роздвинула ся за сї роки, захоплює широкі круги народні, судячи з того що деякі книжки розійшли ся по кілька десять тисяч примірників.

Безсумнївно, широкий всенародній різвій українства являєть ся і в Росії питаннєм недалекого часу і можемо з повною вірою дивити ся в його будучину.