Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Михайло Грушевський 'Історія України'. Упадок козаччини і українського житя

106. Правобічна Україна

В Правобічний Україні—себ то в полудневій Київщині з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 і 94), по недовгім оживленню козаччини за Палія та иньших полковників правобічних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з кріпацькою неволею для народу.

Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа і віддала сї пусті землі Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та ріжні иньші пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самі або їх служебники і фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подільських та приманювали людей, обіцюючи довголїтню свободу від усяких податків і обовязків, на пятнадцять, двадцять і більше лїт. Висилали также своїх людей в сторони густійше залюднені, аби манили людей тїкати на вільність у слободи, і такі висланці, так звані викотцї, справді богато людей зваблювали на українське дозвілє і свободу. Сила людей тїкала, як півтораста лїт тому, з Полїся, з Волини і з дальших сторін і за кільканадцять лїт правобічні пустинї вкрили ся знову густими селами і хуторами, а серед них залишали ся панські палати, замки і католицькі кляштори (монастирі). Почали заводити ся панські фільварки, а як виходив кінець обіцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до ріжних робіт, чиншів і данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трівожне і небезпечне, і аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта міцною і певною ногою стати в тутешніх краях.

Козаччини, по тій небезпечній пробі, вчиненій Собеским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Після того як умер Палїй, повернений з Сибири царем потім як скинено Мазепу,—люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому Палїй перед смертю передав білоцерківський полк, і в домі йогож доживала свого віку Палїїха, колись діяльна і енергійна помічниця свого чоловіка в його хвастівській роботі.

Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землї, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, шо він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від паншини, але вони звичайно не мали ніякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і стояли у всій волї панській, аби щось могли значити. Не раз сі козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іше занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої організованої форми для народньої опозиції, як давала давнійша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнійший,бо державна організація польська за сей час, то проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє.

Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам магнатам, що володіли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володіннями та й між собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володіння не переводять ся на Україні ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в виді розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народпї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, шо нишпорили головно на пограничах—росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочуте народне, поміч і всяку підмогу у народу, їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополій. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонців, і нема сумніву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки, їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борців з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусідні місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешніх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печеніжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулі пушеної з засідки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подію дещо змінивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку:

Он по під гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький.

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підперає,

Гай на хлопці покликає:

„Ой ви, хлопцї, ви молодші

А сходіть ся разом д купці,

Бо будемо раду мати,

Де підемо розбивати,

На сусіднім з Галиччиною Поділю ватаги „левенців" та „дейнеків" держали ся особливо понад Дністром, ховаючи ся в небезпечній хвилі за Днїстер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Дніпра і особливо з Запорожа. їх звали найчастїйше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник", „своєвільник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сіл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасїках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограпичу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся.

Тутешні монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на бориїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре діло всяким способом їм коли не по магати, то принаймні не шкодити. На правобічній Україні, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякі люде, потім нераз і виходили з ними за границю, иньші ж старали ся їм помагати чим можна на панів-Поляків. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей і чинили Полякам велике спустошеннє. А часами підіймало ся наоколо них ціле велике повстаннє, що обхоплювало весь край.