Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

«Воєвідська» автономія Галичини

Ухвала варшавського сойму з дня 26 вересня 1922 р. «про засади загального воєвідського самоврядування, а зосібна самоврядування львівського, тернопільского й станиславівського воєвідства», як небудь відбігала в своїй основі від антантського «статуту для Галичини» й була повним перекресленням самостійницьких змагань Армії й уряду ЗУНР, всеж таки бодай в теорії заповнювала українському населенню Галичини деякі національні управнення, що зумовлювали його культурно-національний розвиток. Проєктована воєвідська автономія, обіймала справи — віроісповідань, публичної освіти, за виїмком університетів і вищого шкільництва, публичної добродійности, гигієни, хліборобові справи, за виїмком земельної реформи, підтримку рільництва, промислу й торговлі, регуляції рік, меліорації й шляхів, організацію й адміністрація) громад і повітів, воєвідські буджети й т. п.

Кожне з трьох воєвідств мало вибирати соймик з польською й українською курією. Обі курії мали радити й вирішувати національно-культурні справи нарізно й тільки в спільних, українсько-польських справах мали радити разом. Воєвідські виділи мали складатись з воєводи або його заступника, як предсідника й 8 членів та стількиж заступників, вибраних нарізно по половині кожною палатою воєвідського соймику, як теж з 4 членів і стількиж заступників, іменованих воєводою зпоміж громадян обох курій. Виділи мали ділитися на дві національні секції, що мали радити нарізно під проводом воєводи або його заступника, а тільки в спільних справах обох національностей мали радити разом. При йменованню воєвідських і адміністраційних урядників мали братися під увагу не тільки особисті кваліфікації, але й національність кандидатів, згідно з національними вимогами населення.

Проєкт автономії виключав м. і. допускаємість кольонізації на терені Галичини, давав рівноправність українській мові в школі, урядах і судівництві, доручував варшавському сеймові заложення й матеріяльно-наукове забезпечення українського університету, а все те мало бути зреалізоване не пізніше, як у два роки по ухваленню воєвідської автономії.

Українське громадянство в краю й уряд та представництво ЗУНР на еміграції поставилися до цієї автономічної ухвали варшавського сейму з упередженням, на яке вона вповні заслугувала, так по своїй суті, як і призначенню. По суті вона була марною тіню справжньої територіяльної автономії, а її призначення не сягало поза признання Радою Амбасадорів суверенности Польщі над Галичиною. Добившися того признання, польські політики й дипльомати найспокійніше в світі склали свій проєкт галицької автономії до архіву.