Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Уряд ЗУНР «без землі»

По невдачній спробі Антанти накинути Польщі статут для Галичини, диктатор ЗУНР Евген Петрушевич, створив у липні 1920 р. на еміграції в Відні новий уряд, який старався не проминути ніодної нагоди в ускладнених міжнародних взаєминах, щоби видвигнути справу державної приналежности східньої Галичини й усталити її згідно з так грімко й жертвенно висловленим бажанням її українського населення.

Одним з успіхів дипльоматичної акції уряду ЗУНР було м. і. рішення Ради Союзу Народів з 23 лютня 1921 р. мовляв: «постанови мирового договору про права національних меншин у Польщі, не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі, а постанови про виконування мандатів і контролі Союзу Народів над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини, бо Польщі не наділено мандатом завести адміністрацію тої країни; не можна прикладати до цього моменту й приписів гагської конвенції, бо в часі, коли за-ключено конвенцію, Польща як держава, не істнувала; Польща є тільки фактичним, мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є, згідно з 91 статтею договору у Сан Жермен, держави Антанти. Тому то Рада Союзу Народів рішила предкладені їй домагання Української Національної Ради, щодо правного становища Сх. Галичини й відносин у цьому краю відступити Раді Амбасадорів»...

Спіраючись на тій преважній ухвалі Ради Союзу Народів, президія Української Національної Ради звернулася в квітні 1921 р. до всіх держав Антанти з проектом державного устрою Незалежної Галицької Республики, що приймав суверенність трьох заселюючих її націй — .української, польської й жидівської, але цього проєкту Антанта не взяла під належну увагу. З низки дальших спроб поладнання справи заслугує на увагу нота президії Укр. Нац. Ради з червня 1922 р. до членів Найвищої Ради мирової конференції в Парижі, в якій підкреслено домагання державної незалежности Галичини, як одинокого виходу з запутаного положення. Оживлена пропаганда за суверенністю Східньої Галичини, яку розвинув тоді уряд ЗУНР на міжнародньому терені, здобула справі багато приятелів, але це не мало впливу на остаточне рішення Ради Амбасадорів, яка передала суверенність над Галичиною Польщі, бо як писав франц. премієр Р. Пуанкаре до галицького митрополита Шептицького «ми їй це обіцяли, але це не значить, що поляки будуть над вами панувати; ви дістанете всі права»... Під тими, «всіми правами» розумів Пуанкаре напевне територіяльну («воєвідську») автономію для Галичини, яку для приєднання собі прихильности Ради Амбасадорів вирішив польський сойм дня 26 вересня 1922 р.

В прикрому «завішенні» найшлося тепер в рівній мірі українське населення Галичини, як і виконавчі органи польської влади. Українці далекі були від того, щоби з цього невиясненого державно-правного стану не користати й не підкреслювати його на кожному кроці, зате поляки старалися за всяку ціну закріпити й поширити стан свого фактичного посідання. Українці, не почуваючись до ніяких обовязків супроти Польщі, відмовилися працювати в її урядах, приймати участь у виборах, переписі населення й давати рекрута. М. і. уряд Петрушевича підкреслив права східньо-галицької суверенности підчас польсько-більшовицьких прелімінарних переговорів у Ризі в 1920 р. Більшовицька делегація готова була, для ослаблення становища Польщі, признати урядові Петрушевича право репрезентації, але Польща відкинула більшовицьку пропозицію з місця. А хоч дня 12 липня 1921 р. Рада Амбасадорів виразно відмовила урядові Західньо-української Народньої Республики на еміграції права репрезентувати територію й населення Східйьої Галичини, цей уряд істнував далі, спіраючись на невирішенню правно-державного становища краю. В свою чергу Польща робила все можливе, щоби добитися остаточного признання Східньої Галичини інтегральною частиною польської держави. Бачучи, що навіть найприхильніше настроєна до Польщі Франція, не кажучи про Англію, зорієнтувалася вже в культурно-політичній окремішности краю й не визнавала його приналежности до Польщі без застережень, поляки подбали про сеймову ухвалу, яка дня 26 вересня 1922 р. заповнювала Галичині територіяльну автономію. Була це уступка Польщі для антантської совісти, розбурханої вільсонівськими тезами про самоозначення народів.