УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Львівські бої

Український переворот заскочив не тільки австрійську залогу, адміністрацію й населення Львова, але й Польську Військову Організацію, що рівнобіжно з Українським Військовим Комітетом лаштувалася до захоплення міста й краю та передання його в руки Польської Ліквідаційної Комісії. Коли ж українці її випередили й поставили перед доконаним фактом, вона зараз приступила до протиакції — зразу конспіративної, а відтак явної. Про те, щоби станути на грунті самоозначення народів й погодитися з фактом існування української Державности в Галичині, ніхто з поляків, як військових так світських і не думав. Вони створили негайно свою Начальну Команду з організатором польських військових кадр — сотн. Мончинським у проводі й почали військову організацію польського живла в місті. Рівночасно вислали по Польщі своїх курієрів, щоби вони скрізь збірали добровольців, а від польського уряду в Варшаві вимогли військову допомогу. Центрами польської протиакції сталися — школа ім. Сєнкевича та Дім Техніків у південно-західній частині Львова. Вже 1 листопада перед полуднем зявилися на улицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець. Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги й Городецькій. Їм у допомогу кинулося й польське цивільне населення Львова, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та заулків. Положення українського війська утруднювало й погіршувало те, що оскільки по українській стороні було тих тисячу з чимсь багнетів, якими переведено переворот, то первісна тисячка польських лєгіоністів і жовнярів, що піднялися протиакції росла з години на годину. Поляки мали до диспозиції кадри свого населення у Львові тоді, коли українці могли ждати поповнення своїх частин добровольцями з довколишних сіл і краю не зразу. Перевага поляків виявилася зразу не тільки в скількости, але й якости боєвих сил. Українці розпоряжали тільки горсткою старшин і такоюж горсткою жовнярів-селян тоді, як поляки мали зразу безліч старшин ріжних ступнів, а їх військові частини формувалися майже виключно з інтелігентних і півінтелігентних елєментів, до тогож обізнаних з містом. Шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці, оце була основа польських збройних сил. Прилучилася до них ще й сила великоміського пролєтаріяту, що то був, «як боєвий елємент, може некарний, але очайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і звязковій службі незрівняний». (А. Крезуб).

Вже на другий день по перевороті поляки могли похвалитися успіхами своєї протиакції. Опанувавши головний залізничий двірець з великими військовими магазинами, вони укріпилися в південньо-західній частині міста, з якої почали підїздову акцію на територію безспірно опановану українцями. Дня 3 листопада опанував противник кадецьку школу на Стрийській вулиці й упоєний успіхом кинувся на головні українські обєкти — казарму Фердинанда при Городецькій вулиці, Цитаделю, головну почту, святоюрську гору. Відбити польський наступ вдалося українцям тільки від деяких позицій, але святоюрська гора залишилася в руках противника. Щастям українців, що стомлені безупинними боями й десятковані дезерцією старших жовнірів з супровідного куріня попали вже в зневіру, був приїзд Українських Січових Стрільців до Львова, дня 3 листопада пополудні. Не гаючи часу УСС-и зразу скріпили залогу Цитаделі й кинулися відбивати головний двірець. Стрільці здобули двірець одним бравурним наступом, але... противник вдавшись в переговори про капітуляцію, використав їх для повернення собі втраченого обєкту. Новий наступ УСС-ів на двірець ранком чергового дня вже не вдався. Українські військові частини відступили з великими втратами, а противник захопив будинок дирекції залізниць при вул. Міцкевича й духовної семинарії при вул. Коперника. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські обєкти — касарню Фердинанда при Городецькій, будинок сойму й головної почти. Змагаючись на периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче. Та в днях 5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська, вдержуючи останками сил головні обєкти, почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Колиж дня 9 листопада поляки рішили проломити український фронт і тому кинули всі свої сили на будинок сойму, яким командував пор. УСС. Ілько Цьокан, мусіли з великими втратами в людях відступити й обмежити свою акцію тільки на оборону. Боєва ініціятива перейшла з тим моментом в українські руки.

Низку кривавих боїв почав український наступ на кадетську школу дня 13 листопада. Повторювано їх ще в днях 15 і 17, але безуспішно. Кращими успіхами могла похвалитися українська акція на півночі міста. В днях 14 і 15 листопада опанували українські війська цілу краківську дільницю й витиснули противника на лінію вулиць — Граничної, Короля Яна і св. Мартина, тобто на периферії Замарстинова, де опанували важний обєкт — міську різню. Місцевим частинам помітно допоміг у тих операціях невеличкий але очайдушно сміливий загін ім. Гонти, що прийшов до Львова з Великої України, під проводом отамана Долуда.

Поляки, збентежені українськими успіхами, попросили перемиря, що й почалося дня 18 листопада, зразу на протяг 48 годин, а відтак продовжене до дня 26 листопада, 6-ї години ранку. Це перемиря сталося гробом українському перевороту у Львові. Поляки, що сподівалися підмоги з заходу, заграли тепер на проволоку й використали перемиря на основну реорганізацію свого фронту й підготування офензиви. Для цього вони вели переговори в той спосіб, щоби не дійти до ніяких позитивних рішень і перервати їх у моменті, коли їм наспіє допомога.

І справді дня 20 листопада наспіла полякам підмога, зорганізована пполк. Токаржевським у західній Галичині й корінній Польщі. 140 старшин, 1228 вояків і 8 гармат, що наспіли до Львова, зразу змінили ситуацію у Львові в користь поляків, що ранком дня 21 листопада кинулися до наступу на цілому фронті.

В останній хвилині надійшла противникові ще підмога з Кракова під проводом ген. Рої, що разом з силами полковника Токаржевського й місцевою польською залогою, рішили окружити українців й примусити їх до капітуляції. Польський наступ мав виразно окрилюючий характер — ліве польське крило мало дійти до Високого Замку, праве до Личакова й замкнути українцям приплив сил і відворот від сходу.

В розвою акції праве польське крило зфорсувало Снопків, Погулянку, Личаківський цвинтар і, дійшовши до залізничого двірця Львів-Личаків, вислало свої кінні відділи в напрямі Сихова й Винник. Зате ліве польське крило зустрілося з твердим опором українських частин. Боєвий фронт від Цитаделі, через будинок сейму до різні й двірця Підзамче не загнувся ні на одному місці. Українські війська, не зважаючи на перевагу противника, не тільки відбили його наступ, але в багатьох місцях перейшли до контрофензиви. Під вечір дня 21 листопада ситуація була того рода, що поляки, витративши розмах своїх свіжих частин на окрилення Личакова (вони обходили місто найдалі висунутими периферіями і тільки під горою св. Яцка окровавилися в зустрічі з українцями) й на безуспішний напір на ліве крило боєвого фронту, могли вернути назад до вичерпуючої позиційної війни. В загальному українська ситуація була тяжка, але не найгірша. На всякий випадок приказ української Начальної Команди до евакуації Львова, назначеної на ніч з 21 на 22 листопада, був несподіванкою й залишився незрозумілим до сьогодня. Провід української Начальної Команди спочивав тоді в руках полк. Стефанова й отамана Горука, як начальника штабу. В момент, коли фронтові частини готові були боротися до останньої каплі крови й мали всі дані до перемоги, нерви Начальної Команди, подразнені атмосферою запілля, не витримали. Українські війська опустили Львів по трьох тижнях кривавих боїв. Ранком дня 22 листопада поляки не могли зорієнтуватися що сталося. Відворот українців був такою для них несподіванкою й відбувався в такій тайні й порядку, що вони довго незважувалися рушити вперід, підозріваючи підступ з українського боку. Та підступу не було...

Гнітуче почуття відвороту й незавиненої невдачі огорнуло українські частини. Стомлені й огірчені виходили вони поза рогачки столиці. І тільки Українські Січові Стрільці не дали за виграну. Стрілецька старшина зібрана під проводом от. Вітовського ранком 22 листопада на попівщині в Миклашеві, рішила зорганізувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися кращі частини б. залоги Львова й так почали творитися обложні групи — Схід, Старе Село, Щирець і т. д. що небаром обєдналися в бригади й стали завязком ІІ Осадного Корпусу Української Галицької Армії, якого провід спочив у руках полковника а відтак генерала й начального команданта УГА Мирона Тарнавського. Щойно тепер відгукнувся край і став поповнювати українські боєві частини добровольцями та новобранцями. Група Схід зорганізована при команді УСС з осідком у Куровичах поповнювалася людським матеріялом з Перемишлянщини, Тернопільщини, Бережанщини й Золочівщини; Група Старе Село під проводом стрілецького команданта сот. Микитки черпала свої запаси з Бобреччини, Ходорівщини, Станиславівщини, Гуцульщини й Покуття; південня Група Щирець під командою сот. А. Бізанца набірала людей з Львівщини, Стрийщини та Долинщини. Згодом повстали ще на західньому півдні групи — «Хирівська» і «Гофмана», що підсилювалися добровольцями з Дрогобиччини, Самбірщини, Перемищини й Турчанщини та Група Північ, якої базою була Равщина, Сокальщина, Жовківщина, Яворівщина й Радехівщина.