Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

В ОГНІ СВІТОВОЇ ПОЖЕЖІ

Революція

Був саме березень 1917 р. Українська кольонія в Петербурзі святкувала Шевченківські роковини. І якраз у ті пропамятні Шевченківські дні в Петербурзі залунав грім революції. Як це не дивно, але для досьогочасного життя російської імперії симптоматично, що перші гасла революції піднялися з українських грудей. Українські революціонери, що найшли собі доступ до вишколу одного з запасних гвардійських полків, дали почин, а українські жовніри й робітники петроградських фабрик підхопили клич повстання й розпалили його в велитенську, всеросійську революцію. Вістка про упадок царату й проголошення тимчасового революційного уряду в Петербурзі, долетіла блискавкою на Україну й на фронт. Скрізь вона підняла душі й заставила битися серця для ідеї визволення України зпід московської кормиги. Товариство Українських Поступовців зразу виступило з підземель, з. яких дотепер керувало всіми потягненнями української революційної конспірації, і вже у перших днях березня 1917 р. вхопило ініціятиву в свої руки. В порозумінню з іншими політичними групами в Києві, з представниками кооператив, робітників, військових і професійних організацій, створено зразу «Українську Центральну Раду» (17 березня 1917 р.) Вона мала бути законодатним і виконуючим органом для руху, на якого прапорах виписано гасла національно-територіяльної автономії України в рямцях російської федеративної республики. В проводі Центральної Ради станув Михайло Грушевський, що в короткому часі зумів зосередити в своїх руках цілий суспільно-громадський і культурно-політичний рух України перших днів революції. Гасло української автономії в рямцях російської федерації було гаслом старим, добрим може на давні передвоєнні часи, але в стані кипіння елементів, що утворювали з себе досьогочасну російську імперію, воно було надто вже вузьке й опортуністичне. Тимчасовий революційний уряд у Петербурзі міг ще якийсь час спокійно стати на своїх досягненнях, міг підтримувати акцію Центральної Ради, але дуже скоро переконався, що розбуджена революцією українська стихія переросла не тільки голови членів, але й льояльно-опортуністичні гасла Центральної Ради. Неомильним показчиком того, кудою піде український національний рух, був м. і. величавийУкраїнський Національний Конгрес, що відбувся в Києві в днях 19—21 квітня.

Велика саля Купецького Зібраня виповнилася вщерть делегаціями від українського громадянства всіх станів і професій, від війська й фльоти, від політичних, економічних та культурно-освітніх організацій. Почесним головою конгресу обрано Михайла Грушевського, але дуже скоро показалося, що екстрамістичні настрої репрезентованих на конгресі мас українського громадянства далеко не покривалися з опортуністичною політикою Центральної Ради. Покищо аранжерам удалося опанувати розбурхану національну стихію й винести резолюції, які формально покривалися з автономістично-федералістичною концепцією Центральної Ради.

«Згідно з історичними традиціями і сучасними вимогами українського народу — читаємо в першій статті конгресових резолюцій — зїзд визнає, що тільки національно-територіяльна автономія України може забезпечити інтереси нашого народу й усіх інших народів» що заселюють українську землю.

Автономічний устрій України, як теж інших автономічних країв Росії найде повну запоруку в федеративному устрою Росії, супроти чого зїзд вважає одинокою відповідною формою державного устрою для Росії федеративну, демократичну республику, а за одну з найголовніших основ української автономії, повну гарантію прав національних меншин, що живуть на Україні.

Український Національний Конгрес, признаючи російській конституанті право санкції нового державного устрою Росії, як теж автономії України й федеративного устрою російської республики, але вважає, що приклонникй нового ладу на Україні не можуть залишитися аж до скликання російської конституанти в пасивности й мають, у порозумінні з національними меншинами, творити негайно підстави автономічного життя».

Нарешті в 5-ій і останній статті резолюцій читаємо:

«Український Національний Конгрес, визнаючи право всіх народів до вирішування своєї долі, вважає, що: границі поміж державами повинні усталитися згідно з бажанням пограничного населення, та що для забезпечення того є конечне допустити на мирову конференцію, кромі представників воюючих держав, також представників тих народів, на яких територіях ведеться війна, а в тім і України».

Обравши постійну Центральну Раду, зложену з біля 150 делєгатів губерній, міст, кооперативних централь, політичних партій і національних меншин, конгрес залишив дальше доповнення Ради делегатами заповіджених зїздів — військового, селянського й робітничого. Головою Ради й його виконавчого комітету обрано одноголосно Грушевського. Та вже дальший розвиток подій причинюється до скріплення сепаратистичних настроїв щодо Росії й її Тимчасового Уряду не тільки в масах, але й у лоні самої Центральної Ради. В міру того, як українські селяне відмежовуються від всеросійського Селянського Союзу, а представники українських військових частин змагають до створення, формально автономічної але в дійсности самостійної й самостійницької української армії, відношення Центральної Ради до тимчасового уряду загострується, а з ним разом скріплюються ворожі настрої московського громадянства до українського.

Дня 26 травня 1917 р. склала делєгація Центральної Ради формальну «Деклярацію» петроградському Тимчасовому Урядові, в якій звертає його увагу, що стихійний розмах українського еманципаційного руху вимагає нових метод його оцінки. Український рух перестав уже бути справою горстки інтелігенції, але спірається на змаганнях широких народніх мас. Деклярація підкреслювала незрозумілу ролю московського громадянства на Україні, яке старається всіми доступними собі засобами гамувати український рух і ставить до Тимчасового Уряду цілу низку постулятів, удержаних у рамцях автономістично-федеративних тенденцій. Алеж Тимчасовий Уряд, що був ліберальний на словах, а в суті мало чим різнився від свого попередника з царських часів, мало того, що знехтував усі постуляти Центральної Ради, але заявив, що він не визнає Центральної Ради за законно-правну репрезентантку України, а справу української автономії відложив до рішень майбутньої, всеросійської конституанти. На таке становище Тимчасового Уряду пішли без надуми всі московсько-жидівські, демократичні й соціялістичні організації в Києві.

Всеукраїнський Селянський Зїзд, що відбувся у Києві, приняв відповідь Тимчасовому Уряду на «Деклярацію» Центральної Ради з живловим обуренням. Попало на нім і самій Центральній Раді, що на думку зїзду, зробила зле, вдаряючися в просьби до Тимчасового Уряду, замісць ставити його перед доконані факти. Тому Селянський Зїзд доручив Центральній Раді, в порозумінню з Українською Радою Селянських Депутатів, негайно опрацювати проект автономії України й федеративно-демократичного устрою російської республики, скликати зїзд представників інших країв та народів і докласти всіх сил до приспішення організації українського, територіяльного сойму. Вирішивши перепровадити негайну українізацію, всіх державних і самоуправних установ, Селянський Зїзд розїхався в переконанню, що коли Тимчасовий Уряд не йтиме назустріч вимогам України, то не залишається їй нічого іншого, як зірвати її поневільний звязок з Московщиною.

Другий Військовий Зїзд, відбутий 20 червня, всупереч забороні петроградського Тимчасового Уряду, зібрав у Києві делегатів від поверх мільйона зорганізованих в українських частинах жовнірів. Він то порадив Центральній Раді, поменче звертати уваги на Тимчасовий Уряд і будувати автономію України від основ і то негайно.