Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

В ОГНІ СВІТОВОЇ ПОЖЕЖІ

Бій на Маківці

Та безсмертну славу здобули собі стрільці в боях за гору Маківку, що велися від дня 29 квітня до 2 травня 1915 р. Тут москалі рішили зфорсувати свою переправу на Угорщину. Австрійські частини подавалися під московським напором крок за кроком. Москалі заняли вже половину гори й, певні перемоги, перли вперед. Тоді виступило проти них півтори куріня Українських Січових Стрільців. Вже ранком 29 квітня, відбивши москалів, кинулися стрільці до протинаступу. По короткому рукопашному бою витиснули стрільці москалів аж до їхніх окопів. По бою на багнети в самих окопах, частина москалів піддалася, а частина пішла в розтіч, залишаючи на побоєвищі 200 вбитих та кілька скорострілів.

Чергового дня москалі повторили наступ на праве крило обсади Маківки. Стрілецький протинаступ увінчався переломанням ворожої лінії, здобуттям трьох скорострілів і 173 полонених.

Третий і найзавзятіший бій за гору Маківку розгорівся дня 1 травня. Москалі кинули в бій свіжі сили. По довшій гарматній підготовці, на невеликий відтинок фронту, обсаджений двома стрілецькими сотнями (Будзиновськото і Мельника), рушив лавою цілий московський полк. Крісовий стрілецький огонь засівав московськими трупами передпілля окопів. Але наступу це не стримало. Зрезигновані сунули дальші сотні салдатів і підійшовши до стрілецьких окопів, засипали їх ручними гранатами. В грізний момент зявився в окопах стрілецький курінь, що був дотепер у запасі. З розмаху відбив наступаючого ворога й кинувся вперед. Двічі подавалися московські лави під стрілецьким натиском й двічі вертали на опущену лінію. Щойно третий, рішучий натиск стрільців примусив москалів піти в безладну розтіч. Ворожий наступ дня 2 травня вже не змінив витвореної стрільцями ситуації.

Тогож дня, в денному звіті команди 55 дивізії австрійської армії прочитано: «У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті зявилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!

Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу.

Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку.

Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною».

Перший лавровий листок, вплетений Українськими Січовими Стрільцями у вінок слави українського народу, коштував дорого — 42 убитих і 76 ранених, це як на якість частини дуже багато. В боях за гору Маківку вславилися четарі — Свідерський, Гнаткевич, Мельник, Артимович, Каратницький, Яримович, хорунжі: Степанівна, Яремкевич, Коберський, десятник Радович та стрільці Саджениця, Петрів, Кривий, браття Зітинюки й багато, багато інших.

Від Маківки почався відворот московських військ з Галичини й дальший похід Українських Січових Стрільців по наміченій маршруті Львів — Київ.

Світла, хоч кривава перемога Українських Січових Стрільців на горі Маківці, усталила їх славу «залізної бригади», яка не дивлючись на свою нечисельність, вивінчування й несистематичний вишкіл, спосібна докопувати чудес. За цю славу довелося потім Стрільцям дорого платити. Висовувані все на чоло фронту, виконуючи найтрудніші боєві завдання, рятуючи нераз ситуацію, що в розумінню австрійських військових «службовців» була не до врятування, Українські Січові Стрільці, засівали своїми кістками й полили своєю кровю далекий шлях від Карпат по золотоверхий Київ — матір городів українських.

Рівночасно з боями на горі Маківці, відзначилася «гуцульська сотня» УСС під проводом сота. Клима Гутковського в завзятій боротьбі під Зашковом. По кривавій боротьбі під Болеховом здобули УСС-и княжий город Галич (28 червня 1915). Вмашерувавши до Галича під проводом найулюбленішого з стрілецьких старшин, пізнішого військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського, стрільці підняли жовто-блакитний прапор на галицькій ратушевій вежі. З черги, проломивши московський фронт під Заваловом на Поділлю, три дні кривавилися стрілецькі сотні в боях під Семиківцями. Особливо кривавими буквами записалися в історії Стрілецтва бої на горі Лисоні й підПотуторами біля Бережан у вересні 1916 р. Два, здекомплєктовані попередніми боями стрілецькі куріні, три дні й три ночі боролися з москалями й вирятували захитані вже становища австрійських військ від соромної здачі. Зате барабанний огонь московської артилерії викосив на Лисоні цвіт українського Стрілецтва. Німецькі старшини, що самі були завжди зразками військового обовязку й лицарської саможертви, дивлючись на бравурні маневри Стрільців, говорили: «Гордий це народ, що має таких лицарських синів». Командантами стрілецьких курінів у боях на горі Лисоні були сотники Омелян Лесняк та Сень Горук, що на довго перед війною заслужився як організатор стрілецьких товариств у лоні Сокола-Батька.

По довгій позиційній війні на Поділлю довелося стрільцям, у вересні й жовтні 1917 р. відіграти знову ролю найкращої фронтової частини в боях під Куропатниками й Конюхами. Там то витривали Стрільці 78 годин у безупинному барабанному огні, й заславши своїм трупом передпілля окопів, були остаточно окружені й переможені переважаючими силами ворога. Тут, під Конюхами, попали в московський полон майже всі фронтові частини Українських Січових Стрільців, а недобитки вернули до коша для доповнення й реорганізації.

Коли у березні 1918 р. центральні держави заключили в Берестю мир з Українською Народньою Республикою, Українські Січові Стрільці перейшли на Велику Україну. Дорогою через Камянець, Жмеринку, Вапнярку, Одесу, Херсон на Олександрівське, добилися УСС-и до Києва, ліквідуючи розсипані по Україні більшовицькі банди. В Києві зустрілися УСС-и з своїми товаришами, що полонені під Конюхами, вже в грудні 1917 р. створили в лоні армії УНР непереможний Галицький Курінь Січових Стрільців у Києві.

В жовтні 1918 р. переїхали УСС-и з Великої України на Буковину, де й заскочив їх розвал Австрії та повстання Української Держави на приналежних до Австрії українських землях. Вже дня 2 листопада виїздить з Черновець у напрямі загроженого Львова перший відділ Стрільців, що автоматично війшов у склад і став «залізною бригадою» Української Галицької Армії.

Про духа, який панував у залізних рядах Українського Січового Стрілецтва, лякав ворогів а сповняв гордістю своїх, свідчить м. ін. дуже вимовно лист фронтових стрілецьких частин до Загальної Української Ради, датований днем 11 листопада 1915 р.

«Ми пішли в цю світову завірюху тільки тому, щоби наша Україна в часі цього всесвітнього, смертельного змагу могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати власне місце під сонцем. Коли що тривожить нас, то тільки думка, чи могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами, від далекого Закарпаття аж до подільських степів, приспішать зірвання з рук України ганебних кайдан неволі».

А чим було Стрілецтво в очах українського громадянства, про те свідчить відповідь Загальної Української Ради на письмо зі стрілецьких окопів:

«Ви дали доказ, що український народ не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю і силу вибороти, собі його кровю й залізом. Ви доказали, що столітня неволя не перемінила українського народу в покірного раба. Своїми кривавими слідами, світлими перемогами й безцінною саможертвою ви накреслили українському народові шлях у майбутнє. Кожне Ваше діло входить в історію України й тому душа українського народу з Вами, Ви найближчі й найдорожчі серцю українського народу».

Дальша історія Українського Січового Стрілецтва тільки обогатила лавровий вінок його слави й ще більше скріпила кровний звязок громадянства з Стрілецтвом.