ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Ще одна польсько-українська угода

Австрійський уряд побачивши, що український політичний рух у Галичині давно переріс межі «внутрішнього» питання й не бачучи рівночасно можливости полагодження його без поляків а тим менче проти них, заінспірував чергову польсько-українську угоду. Тим разом переведення цього важного експерименту доручено наслідникові Потоцького Михайлові Бобжиньскому; він мав приєднати українців до згоди виборчою реформою до сойму та низкою концесій на культурно-економічному полі. Завдання намісника Бобжиньского було нелегке тим більше, що він уже дав себе пізнати українському громадянству, як містопрезидент галицької шкільної ради. Його заяву про «безсторонність, справедливість і прихильність адміністрації супроти всіх, без огляду на національність, віру й суспільне становище», принято з самозрозумілим упередженням і недовірям. Скріпило його нових пять селянських трупів, що впали від жандармських куль дня 25 травня 1908 р. в с. Чернихові в Тернопільщині, підчас спору громади з дідичем Коритовським за право риболовлі. Остаточно, по довгих пертрактаціях, які здебільша велися на «нейтральному» віденському грунті, намісникові Бобжинському не вдалася його санаційно-угодова місія. Він мусів уступити, а його наслідник В. Коритовскі так перевів сеймові вибори, що противники виборчої реформи зискали в них ще більшу силу, як її мали дотепер. Українці почали обструкцію в віденському парляменті й краєвому соймі, а це нарешті примусило поляків згодитися на виборчу реформу до сойму ухвалену ледви не на самому передодні світової війни (14 лютня 1914).

Якнебудь вона не заспокоювала слушних постулятів українців то всетаки поширювала базу їх політичної акції. На загальне число 228 соймових мандатів, виборча реформа заповнювала їм — 62, що творили силу, з якою мусіла числитися не тільки соймова більшість, але й краєва адміністрація. «Забезпечення наших виборчих округів, в значній части національним катастром, та застережений вибір українських членів Краєвого Виділу, соймових комісій і краєвих установ нашого соймовою репрезентацію, мали статися зародом політичної автономії українського народу» — пише в своїх споминах Кость Левицький. «Якнебудь виборча реформа в багатьох точках не заспокоює наших домагань — говорив він на засіданню старого сойму — то ми витаємо її як заповідь кращої долі українського народу, як самостійного й рівноправного, на шляху мирної праці обох народів». Подібну деклярацію склав радикальний посол Микола Лагодинський, а тільки опозиційна група українських послів (Сінгалевич, Ваньо, Старух і Кохановський) опублікувала «Протест руської опозиції», в якому заявила, що «клюбова солідарність, не дозволила ім поборювати в соймовій палаті відносний законопроєкт, принятий більшістю Українського Клюбу й тому їй осталася дорога протесту на вічні часи проти обмежень прав нашої нації на нашій споконвічній землі». Цей протест закінчено запевненням, що «наш народ не спічне в боротьбі, поки не виборе собі національно-територіяльної автономії».

Історія має звичку повторюватися. В даному випадку повторився тут експеримент польсько-українського компромісу на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р., угодова акція Ю. Лаврівського з 1869 р. та «нова ера» Романчука й Барвінського з 1890 р...

В останній польсько-українській «угоді» помітну ролю відограли посторонні чинники, а саме тяжке становище австрійського уряду супроти загрози воєнного конфлікту на сході. Вже в 1912 р. нависла була над Австрією небезпека війни на Балкані. Тоді представник українців на спільних, австро-угорських делєгаціях заявив, що найповнішою забезпекою Австрії перед зовнішним ворогом є заспокоєння справедливих домагань народів Австро-Угорщини, але рівночасно висловив побоювання, щоби та «справедливість» не прийшла запізно. Всеж таки вже тоді, на довірочній нараді українських нотаблів (7 грудня 1912 р.) було рішено, що «зогляду на добро й майбутнє української нації по обох боках кордону, на випадок війни поміж Австрією й Росією, все українське громадянство однозгідно й рішуче стане по стороні Австрії, проти російської імперії, як найбільшого ворога України». Народній Зїзд відбутий на прикінці тогож року рішив «обстоювати повну державну самостійність усього зєдиненого українського народу на цілій його території». Були це наявні познаки надвигаючого конфлікту, що з свого боку примушував австрійський уряд іти українцям на уступки, щоб мовляв «не було запізно»...

З нервової атмосфери воєнної небезпеки зродилася м. і. ідея австрійського уряду погодити чехів з німцями а поляків з українцями, та оскільки до сякої-такої польсько-української злагоди прийшло на тлі виборчої реформи до галицького сойму, то погодити чехів з німцями таки не вдалося. Дня 16 березня 1914 р. відрочено останню передвоєнну сесію австрійського парляменту, а для ухвалення нових воєнних кредитів скликано на день 28 квітня спільні делєгації до Будапешту. Тут то в останнє порушено справу російської пропаганди в Галичині, але на її ліквідацію вже було запізно...