Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

«Adieu meine Herren»...

На день 15 падолиста 1895 року скликано до Львова велике, всенароднє віче, а коли його влада заборонила, уладжено довірочну нараду, що при участи 600 представників краю» визнала вибори неважними й рішила вислати масову депутацію до... цісаря.

Дня 13 грудня станула у Відні великі українська депутація, зложена з 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світської інтелігенції. Тут застала вона свогй доброго знайомого» б. намісника гр. Баденія на становищі премієра міністрів. Він то постарався, щоби замісць масової депутації станула перед цісарем тільки її делєгація, зложена з кількох осіб. Провід делєгації обняв о. Іван Озаркевич, що предложив цісареві пропамятне письмо про виборчі зловживання й безправства галицької адміністрації. У відповіді на промову провідника делєгації цісар, мов грамофон, виголосив уложену йому Баденім відповідь: цісар тішиться заявою вірности українців, український народ, подібно як інші народи монархії є близький цісарському серцю, він бажає йому розвою, але завважує, що стільки священиків виїхало зі Львова якраз у момент, коли там відбувається вїзд новойменованого кардинала Сембратовича, та що масовість депутації це коштовна й зайва демонстрація, яка. не доведе до ціли, а позатим... «audieu meine Herren!» — прощавайте мої панове...

Масова депутація галицьких українців вернула до краю обурена й розчарована, але тільки радикальна партія зважилася витягти консеквенції з цісарської безцеремонности. На своїх чергових зборах, скликаних до Львова на день 29 грудня, вона доповнила свою програму уступом про те, що «здійснення її соціялістичних ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійности українського народу» та видвигнула погребану від часів угодової акції Ю. Лаврівського концепцію «створення окремої української, політичної території з українських частин Галичини й Буковини».

В 1896 р. повстало в Галичині дві нові партії: «Католицький русько-народній союз» Олександра Барвінського з «Русланом», як своїм пресовим органом» та «Русько-українська соціял-демократична партія», що її основником був Микола Ганкевич. Митрополит Сильвестер Сїмбратович заходився над утворанням ще одної, клєрикальної партії, але скликані на 10 грудня до Львова відпоручники деканатів, що осуджували сервілістичну політику митрополита, рішили одноголосно, що такої партії нікому не треба. Народовецьке духовенство змагало радше до консолідації сил, аніж до партійного розпорошення й тому тогож таки дня, разом з представниками світського громадянства, заснувало «Краєвий руський виборчий комітет»; його головою став о. Іван Озаркевич, а заступниками Романчук і... Богдан Дідицький, як відпоручник москвофілів.

Парляментарні вибори в 1897 р. записалися на сторінках історії нашого краю як «баденівські». Проводжені при активній співучасти жандамерії й масових арештах, закінчилися смертю 8, й пораненням 29 селян, м. і. Петра Стасюка з Чернієва в Станиславівщині. До парляменту війшло тоді з Галичини — 63 поляків, 6 жидів і 9 українців, у тому 6 «камеральних», тобто намісницьких ставлеників, а тільки трьох незалежних (Окуневський, Танячкевич, Яросевич). «Залізна рука» екзекутора «нової ери» гр. Казимира Баденього не зжахнулася перед кровопроливом і виконала погрозу, що її кинув Бадені у соймі з намісницького фотелю.

Алеж кров Стасюка і товаришів не полилася даремне. Правда, трьох незалежних українських послів не могло в парляменті навіть перевести рішення про утворення слідчої комісії для баденівських зловживань, а Барвінський з рештою «камеральників» підтримував уряд Баденього, але народні маси в краю надхнула смерть Стасюка до нової політично-громадської активности. На всенародньому вічу, скликаному до Львова на день 4 листопада 1897 р. міг Евген Олесницький з повним правом сказати, що «наш народ дав доказ своєї зрілости жертвами крови».