Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Україна, як обєкт міжнародньої політики

З моментом скасування Гетьманщини, зруйнування Запоріжської Січі й позатирання слідів української автономії, Україна перестала бути дієвим чинником міжнародньої політики, але це не виключало її пасивної ролі в міжнародніх політичних комбінаціях та розрахунках. Вже хочби те, що Росія стала грізною для Европи великодержавою через повну інкорпорацію України, давало світовій політиці притоку думати про Україну як про незалежну державу майбутнього.

Вже Наполєон І, по свойому відвороті з Москви в 1812 р. доручив одному з урядовців свого міністерства закордонних справ К. Лєсірові написати спеціяльну монографію про історію та гео-політичне становище України. «Історія Козаків», що її склав Лєсір у поверх 600-сторінковій книжці, була тодіж таки надрукована в державній друкарні, але її мініятурний наклад (усього 30 примірників!) був, на приказ Наполєона, схований з тим, що пошириться книжку «щойно тоді, коли надійде відповідна хвиля». А що «відповідна хвиля» забарилася, то Лєсір видав свою книжку другим накладом (1814) й пустив її в обіг для заспокоєння громадської опінії Франції, зацікавленої Україною.

Трудно сьогодня сказати, з якими плянами щодо України носився Наполєон, але це певне, що він, бажаючи обезсилити Росію, думав про відірвання від неї «Козацької Країни».

Куди виразніше зарисувалася українська проблема в політичних комбінаціях тогочасної Прусії. Розмова маршала українського дворянства В. Капніста (1791) з пруським канцлером Герцбергом, хоч і не була використана в свій час, озивалася разураз відгомоном в покоях канцлерського уряду. Пригадалася вона пруським політикам підчас кримської війни царя Миколи І. А хоч Прусія оберігала тоді щодо Росії строгу невтральність, то концепція союзу Прусії, Англії й Франції для боротьби з Росією була одною з провідних у тогочасній пруській політиці. Впливова партія Бетмана Гольвега, що гуртувалася довкола часопису «Прайсішес Вохенблят», разураз підкреслювала переможне становище Росії, а в 1854 р. висловила свою програмову тезу, мовляв «тільки така політика, що змагає до окроєння й ослаблення Росії, відповідає інтересам Німеччини. Тільки таку політику може й мусить провадити Прусія, тільки за неї може кинути свій меч на терези подій». Головний теоретик тієї партії, льондонський посол Прусії — Бунзен, писав у свойому таємному меморіялі до Берліна з 2 березня 1854 р.: «Східне питання сталося європейським питанням, турецька кріза — російською. Тепер, коли вже війна почалася, булоби небезпечно про те забувати. Тепер слід доконати того, чого не .вспіли зробити ані Фридрих Великий ані Наполєон».

А вони, змагаючи до зломання сили російського імперіялізму, думали відібрати Росії Фінляндію, надбалтійські провінції, Польщу та землі прилягаючі до Чорного Моря, разом з Кримом, Бесарабією, Херсонщиною і Таврією. Правда, в концепції партії Бетмана Гольвега не говорилося ще про Україну, як про якийсь суцільний, спосібний до самостійного життя організм, а її землі мали припасти Австрії, але вже сам факт уміщення їх у реєстрі земель органічно чужих Росії, свідчив про те, що «вохенблятпартай» орієнтувалася в історичній та культурній окремішности України від Росії.

Ще виразніше як у плянах Наполєона й партії Бетмана Гольвега виступає українське питання в концепції творця зєдиненої Німеччини, «залізного канцлера» Бісмарка. З його то понуки зявилася в журналі «Гегенварт» стаття відомого німецького фільософа Гартмана з концепцією створення самостійного Київського Королівства.

«Нема — писав Гартман — ані географічних ані етнографічних підстав для зєдинення двох світів — російського і українсько-білоруського в один державний організм. Москалі заселюють доріччя Волги й Дону й для Росії є питанням життя володіти тими ріками на цілому їх бігу, але зовсім не є конечністю для Росії володіння Подніпрівям — простором українського та білоруського народу. Ця система рік відділена від Росії вододілом двинодонських холмовин. Дніпро ніде не доторкає російської території. Тому це не є ніякий припадок, що оба річні сточища заселені двома різними народами — москалями й українцями. Російська національна держава так своїм національним характером, як і географічними умовами, повернена на південній схід, а не на захід. На всякий випадок обі частини моглиб обдайся одна без другої, так під географічним як і під торговельно-політичним оглядом. З того випливає, що по відокремленню від Росії Фінляндії, балтійських провінцій, Литви й Польщі, слід би створити Київське Королівство в доріччях Дніпра й Пруту. Така надніпрянська держава з 18-мільйоновим населенням, мала би всі конечні умовини самостійного, політичного існування. Нова держава малаб дістати від Австрії запоруку недоторканосте й увійти з нею в зачіпно-відпорний союз. Відрізання від Росії територій з 34 мільйонами населення припинилоб остаточно її експанзію на Захід»...

Концепцію Київського Королівства, тобто політичної незалежности придніпрянської України, проголошено, мов для гіркої іронії в моменті, коли ця Україна переживала добу свого чи не найбільшого, культурно-національного занепаду. Алеж... «чого не розуміли самі сучасні українці, то є потенціяльної сили української проблеми в міжнародній політиці, те зрозумів Бісмарк. Розумів це й російський уряд і тому вів відповідну, цілком консеквентну політику, не тільки щодо власних українських підданих, але щодо їх братів у Галичині, Буковині та Закарпаттю». (Л. Васілєвскі).

Безоглядна русифікація України й підсилення москвофільських агентур поза її кордонами, були одинокою відповіддю Росії на концепцію Бісмарка. Сама Україна на цю концепцію не відгукнулася, але тим неменче вона не перестала існувати, як завязок нової державницької політики України, що таки діждалася свого «слушного часу».