Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Угодова акція Ю. Лаврівського

Не могучи зговоритися з москвофілами, легковажені австрійським урядом, непевні щодо витривалости своїх скромних сил у боротьбі з явною польською перевагою в краю, зважилися народовці на крок, у якому бачили єдиний рятунок для української справи.

Юліян Лаврівський, що його по смерти митрополита Литвиновича (1868) іменовано містомаршалом галицького сойму, виступив на засіданню сойму дня 27 жовтня 1869 р. з внеском підписаним 30 українськими послами про наладнання національних взаємин у краю; цей внесок був у своїй основі пропозицією «угоди» з поляками.

В третій точці внеску говорилося, що «галицькі русини признають конечність прямувати, на основі існуючих державно-правних відносин, до забезпечення свого національно-політичного життя і наладнання взаємин з поляками як співгромадянами краю, під умовою повної автономії обох національностей, яку має усталити закон, під оглядом національним, політичним і церковним, перш за все що до відповідаючого основам справедливости урівноправнення обох краєвих мов у школі, суді й уряді»...

В умотивуванні свого внеску сказав Лаврівський: «Маю нині заявити, що ми залишаємо давну політику й вступаємо на нову дорогу, не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому, на спільній підставі хочемо далі працювати разом».

Для запевнення успіху свойому внескові, Лаврівський підкреслив, що він виходить з основ першої польсько-української угоди, заключеної на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р. але в багатьох точках відступає від неї в користь поляків. Він бажає тільки двох речей; «Одною є рівноправність, аби ви нас не польонізували, а другою, аби ви нас не деморалізували...»

Заяву Лаврівського приняли поляки оплесками, а його внесок передали Краєвому Виділові для поставлення конкретних предложень; та на цьому й скінчилося. Краєвий Виділ покористувався формальностями свого правильника й не поставивши сеймові ніяких конкретних предложень, убив справу польсько-української угоди в зароді. Розчаровані народовці скинули відповідальність за невдачу на Лаврівського, але це ані справи не направило ані українців не провчило. Скористали з того тільки москвофіли, яких табор скріпився новою филею «розчарованих»...

Сам Лаврівський не зражувався невдачею, навпаки, в 1870 р. заснував, перший український щоденник «Основу», в якого програму вставив — національну самостійність українського народу, льояльність супроти Австрії та змагання до злагоди з поляками. Реактором «Основи» був Теодор Леонтович, а його співробітниками Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич. Принагідно писали для «Основи» Качала та Вахнянин. Щоденник Лаврівського не устоявся подібно, як і його угодова акція. В 1870 р. вийшло його 27 чисел, в 1871 р. появилися дальші, до 112, а відтак у листопаді два півмісячні зошити, видані самим Климковичем. У 1872 р. пробував Климкович видавати «Основу» двічі в тиждень, але дотяг тільки до 64 числа, на якому, в серпні 1872 р. «Основа» припинилася.

«Нагадую собі — пише Кость Левицький у своїх споминах — яке велике незадоволення й недовіря викликала була угодова акція Лаврівського в краю. Українці осуджували Лаврівського за те, що він здався на ласку й неласку поляків і в той спосіб зрадив народню справу. Від тоді сталася угода Лаврівського відстрашаючим прикладом польсько-українського поєднання. Але в дійсности, такий спосіб поступовання повторювався стереотипово в усіх угодових переговорах поляків з українцями: поляки дуже радо втягали українців в угодові переговори, а потім проволікали й на ніщо не годилися».

На думку І. Франка, в тій угоді «в останнє відгукнувся старий, панслявістичний романтизм, мовляв життя можна влаштувати по «установити маючимся» законам, на підставі повної справедливости»...

Народовецький рух 60—70-их рр. у Галичині, при всій своїй відзивчивости на літературному й взагалі культурному полі, мав дуже довго свою слабу сторону в суспільно-політичній ділянці. Спіраючись зразу на горстку молоді, а потім на духовенство, урядництво й консервативне міщанство, галицькі народовці довго не зважувалися проломати традиційного австрольоялізму з одного й суспільного консерватизму з другого боку. Під тим оглядом вони дуже довго мало чим різнилися від своїх противників москвофілів, з якими спорили за мову й правопис, але під суспільно-політичним оглядом були з ними заодно, а зчасом почали засклеплюватися не тільки в свойому клясовому відчуженню від селянських мас, але й у свому льокальному, специфічно-галицькому патріотизмі, воскрешаючи з гробу типи старих галицьких «рутенців». Не диво, що звязки народовців з зазбручанською Україною в 70-их рр. прислабли, а зневіра селянських мас до політичного життя виявила себе в цифрі... двох послів, яких вони обрали до галицького сойму в 1879 р.

Та причин відчуження галицьких народовців від своїх надніпрянських братів не слід шукати тільки в самих галичан і їх психіці. Вони корінилися далеко глибше, а в першу чергу в жахливих умовах, що в них опинилося в 70-их роках українське життя над Дніпром. Закон з 1876 р., розвязання південно-західнього відділу Географічного Товариства в Києві, переслідування й репресії на українських діячів, це по словам І. Франка «була ще мала часть горя». Куди гірше було те, що «в значній части українського громадянства запанував був настрій байдужний, а навіть ворожий для української національности. Під впливом непереварених соціялістичних теорій, одна частина найгорячішої й найздібнішої молоді доходила до повної негації всякої народности, до погляду, що в Елізіюмі недалекого майбутнього соціялістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми, та що розвязка економічних питань безмірно важніша від усіх інших».

На думку тої, запомороченої соціялістичною пропагандою молоді «все, що треба було написати, написав уже Маркс і Чернишевський, а тепер треба тільки те виконати». Плекання національної окремішности вважали ці доктринери за назадництво й тому на заборону українського слова царським урядом дивилися як на... прислугу для ідеї загально-російського поступу. Характеристичне, що проти цеї заборони запротестували зпоміж придніпрянців тільки Драгоманів у «Друзі» та Кониський в «Правді»; вся решта «свідомого українства» мовчала. Позатим ідеї, якими була пройнята придніпрянська молодь «підіймали благовірним народовцям волосся на голові» й вони посунулися аж до того, що складали формальні заяви про те, що не хочуть мати з придніпрянськими «нігілістами» нічого спільного. З такого стану вела проста дорога до остаточної катастрофи, перед якою треба було рятуватися якимсь справді виїмково енергійним зусиллям. З маразму вирятував тим разом народовецький рух Юліян Романчук, тоді гімназійний вчитель та автор кількох шкільних читанок, що на прикінці 1879 р. кинувся видавати політично-інформативний двотижневик, а відтак тижневик — «Батьківщина». Була це справді нова й корисна поява на галицькому обрію. Видавана дуже добре, вона робила величезне вражіння на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій, писаних переважно селянами.

Вслід за «Батьківщиною», призначеною головно для селян, спромоглися народовці на політичний часопис для інтелігенції, що під назвою «Діло» почав виходити в 1880 р. Зразу виходило «Діло» двічі, відтак тричі в тиждень, поки не стало одиноким щоденником по цей бік Збруча. Організатором і першим редактором «Діла» стався Володимир Барвінський, що з трьох братів Барвінських (крім нього Осипа й Олександра) був, по словам І. Франка «найменший ростом і до того горбатий, але найталановитіший, головно як публіцист. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу часть свойого короткого життя (1860-1883) редагуванню «Правди» а потім «Діла». Як публіцист він усе таки не переніс свого хиткого й несміливого окруження, що напримір воюючи з москвофільством, не мало сміливости витягти найдалі йдучих консеквенцій й розгромити кацапську гниль, що саме тоді скомпромітувала себе в процесі Ольги Грабар. В статті «По процесі о головну зраду» Барвінський, як каже І. Франко не виявив «цивільної відваги використати проти галицького москвофільства всього того оружжя, що його дав процес. Не розгромив москвофільства, розкриваючи його моральну гниль, але сам перший простяг йому руку до згоди при скликанню першого всенароднього віча». Барвінський, як і решта несміливих народовців, тушував усі кацапські свинства й довів остаточно до того, що на першому всенародньому вічу у Львові в 1880 р. героєм дня, «мучеником» за якусь «староруську» справу став о. Іван Наумович, якого добре поінформована публика повинна була не освистати а оплювати. Барвінський і його однодумці провинилися тим, що загал був непоінформований, а вслід за тим були можливі масові овації для платних царських агентів.

Поза Барвінським, що писав у «Ділі» найважніші вступні статті, в першому його річнику найшлися дві програмові статті чоловика тогочасного народовецтва о. Степана Качали: «Правно-політичне становище русинів» та «Австрія, Німеччина й Росія, погляд на політичне положення». В томуж річнику появилася, симптоматична для тогочасних польсько-українських взаємин, стаття Володимира Навроцького (псевд. Онисим) п. з. «Za wolnosc nasza i wasza». В черговому річнику, поміж статтями Качали звернула особливу увагу стаття «О що ходить — чи о скріплення унії, чи о знищення Руси» — звернена проти «братерського» експеріменту поляків з інтернатом «змартвихвстанців». Назагал «Діло» вже в перших роках свого існування здобуло собі повагу політичного офіціозу народовецького руху, з яким разом проходило всі сумніви й хитання, поки не стало органом ясно оформленої націонал-демократичної програми.