Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Перемога орієнтації на Росію

Пруська перемога над австрійською армією під Кенігрецом (1865) перехилила терези досьогочасних хитань галицьких «рутенців» у бік явної орієнтації на Росію. Львівське «Слово», що в 1861 р. почало свою карієру на поміркованій народовецькій плятформі, виступило тепер з остаточно оформленою програмою галицького москвофільства. Галицькі українці, це тільки племя одного, великоруського народу, а їхня мова, це тільки один з великоруських говорів-діялєктів. Нема нічого легчого, як галичанинові опанувати російську літературну мову; треба тільки знати, як правильно вимовляти слова, що в етимольогічному правописі пишуться однаково як по українські так і по російськи, а тільки неоднаково вимовляються. Від Карпат по Камчатку живе один великий «русскій» народ і нема чого витрачувати сили на культурно-політичний сепаратизм. Навіщо українцям витрачувати сили на творення власної літератури й культури взагалі, коли є вже готова великоруська культура. Помилявся Шевченко, проповідуючи самостійність української мови й народу, але правильною дорогою пішов Гоголь, що чейже свою любов до «Малоросії», в минулому й сучасному, висловлював «общерускою» виробленою мовою.

«Ми зле зробили — писало «Слово», — що в 1848 р. проголосили себе русинами й залишилися ними навіть по проголошенні конституції. В львівському соймі була найкраща нагода сказати ясно і полякам і Европі, що всі змагання дипльоматів і поляків — витворити з нас окремий народ русинів-уніятів осталися без успіху й що Русь галицька, угорська, київська, московська, тобольська і т. д. під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом, є ідентична, помимо того, що в Галичині є вона вірно віддана свому улюбленому монархові і його ясній династії, а там за кордоном, так само віддана свому монархові й своїй династії»...

На прикінці грудня 1866 р. виголосив новозаангажований царський агент о. Наумович у львівському соймі промову, в якій сказав м. і.:

«Ми не винуваті в тому, що наша мова подібна до вживаної в Москві. Літературна московська мова є властиво руська, створена русинами. Приймаючи літературну російську мову, відбираємо нашу власність. Схожости нашої мови з мовою всеї Руси не затре ніхто в світі, ані закони, ані сойми, ані міністри»...

Москвофільське «вірую», що його духовим батьком був Денис Зубрицький а безпосереднім виразником редактор «Слова» Богдан Дідицький, відбилося гомінким відгомоном серед зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції. В москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління, навіть люде, що в днях своєї молодости проповідували ідеали самостійности українського народу. Провід тих ідейних ренегатів обняв один з членів Руської Трійці — Яків Головацький. Зразу працював у Галичині, потім виемігрував до Росії й відтіля ширив москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму.

Та саме в найчорніший момент духового занепаду, в гомін продажного славословія білому цареві, вмішався різким дисонансом голос горстки галицької молоді, що їй дорогі були ідеали Руської Трійці та чоловиків галицької Весни Народів. «Кобзар» Шевченка, що продерся в Галичину, мов промінь ясного сонця, стався євангелієм тої молодої горстки, що з дня на день росла й могутніла, поки не примусила чорних духів москвофільства усунутися в тінь, з якої вийшли.

В 1862 р. повстають «Вечерниці», в 1863 — «Мета», 1865 — «Нива», 1866 — «Русалка, в 1867 — «Правда» — ціла низка пресових органів, здебільша літературно-популярного характеру, але з виразними познаками зродженого з Шевченкового духа народництва. Махнувши рукою на «старих», усіх отих світських чи духовних бюрократів, що не пускаючися цісарської клямки, рівночасно накладали з царськими агентами й одною рукою брали «гульдени» а другою рублі, народовецька молодь поклала всю свою надію на нездеморалізовані народні маси, яких мову, словесність, побут, а навіть ношу признала вона за свою й при кожній нагоді цю свою єдність з народом маніфестувала.

Оскільки царський уряд насилав у Галичину своїх агентів і «пособія» для москвофілів, остільки український народовецький рух найшов підтримку й опору в тих українських культурних силах, що їм, по перших репресіях 60-их років, а відтак по указі з 1876 р. неставало ходу на Великій Україні. Старші українські письменники, як Куліш, Марко Вовчок, Антонович, а в першу чергу Іван Нечуй-Левицький та Олександер Кониський спомагають народовецькі видання своєю працею, а українські багатії, як Симиренко та Чикаленко й інші, підпомагають галицькі установи своїми фондами. Особливо помітну участь придніпрянських діячів бачимо в львівській «Правді», що на протяг кількадесяти літ сталася всеукраїнським, літературно-науковим та політичним органом.

Народовецька молодь Галичини, почула тепер за собою Україну, «ту безмежну, могутню Україну, що видала великих героїв козаччини й нових діячів українського відродження, яких бачила поміж співробітниками своїх органів і видань. З другогож боку участь придніпрянців скріплювала демократичний і поступовий напрямок галицького українства, а це багато значило супроти переваги церковних і консервативних елєментів у галицькому громадянстві. Для українців-же зазбручанських, в тодішньому їх пригнобленню від усяких перепон і заборон, була Галичина наче вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало йому вихід навіть на випадок найбільших утисків з боку Росії» (М. Грушевський).