Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАРОДНИЦТВО І УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Від «свідомого українства» до самостійництва

З елєментів старого, аполітичного «українофільства» й деякої примішки соціяльних та національних гасел Драгоманова, створився на грунті Придніпрівя тип програми «свідомого українства», що його остаточно оформив письменник і громадський діяч Борис Грінченко(1863-1910). Належав він до того покрою українців 80-их рр., що «самотужки, ступінь по ступіню, йдуть по шляху української самосвідомости, працюють серед найгірших, громадських, а часто й особистих обставин, щоби кінець-кінців згуртувати довкола себе порізнене громадянство й рушити в дальшу путь, не одинцем, а тісно згуртованою, компактною масою». (С. Єфремів). В черновецькій «Буковині» з 1894 р. накреслив він політичну програму «свідомого українства». Головне його завдання, це — змагання здобути права для української мови в церкві, школі, судівництві й щоденному обиході інтелігентської верхівки. Вважаючи себе вповні окремішною національністю, «свідомі українці» зпід знаку Грінченка «на сьогодня» не думали про ніякі пляни політичного характеру. Вони вірили, що «прийде колись час, що й Росія загварантує нам так само наші права, як загварантувала їх Австрія галицьким і буковинським українцям». Тому треба змагати до автономії всіх народів Росії на основі централізації як найдрібніших адміністраційних одиниць — повітів, волостей, громад і т. д. В брошурі, виданій по російськи й по французьки, п. з. «Поневолювана нація», свідомі українці не виходять поза ідеал перемінення Росії на конституційну, законоправну державу, з запевненням культурно-територіяльної автономії для України.

Та в міру того, як культурницька, праця українофілів і суспільно-громадська та освітня діяльність «свідомих українців», поширювалися на чимраз то ширші кола придніпрянського громадянства, почала в ньому нуртувати чимраз то виразніша самостійницька ідея.

«Наприкінці XIX ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях безкомпромісового українського націоналізму на широкій европейській основі, людей, що вже не задовольняються самою тільки культурницькою діяльністю, а хотілиб добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій». (Д. Дорошенко).

В 1897 р. на всеукраїнському зїзді представників Громад у Києві, повстає «Загально-українська, безпартійна, демократична організація». Вона поширює організацію й поглиблює працю «Громад» не тільки на Україні, але скрізь, де тільки найшлися українці в більших скупченнях, при чому така прим. петербурська громада переймає на себе звязки українського руху з російськими революційними організаціями й угрупуваннями.

В 1899 р. повстає серед української університетської молоді в Харкові «Революційна Українська Партія», що під проводом Дмитра Антоновича (сина Володимира) вперше викидає гасло самостійности України. Ця партія, обєднавши в собі найактивніший елємент української молоді, створює бази революційної літератури й пропаганди у Львові та в Чернівцях, відкіля т. зв. «бібула» розпливається широкою хвилею по всій Україні. Її то накладом появилася в Чернівцях 1900 р. й розбрилася по Україні многоважна брошура п. з. «Самостійна Україна». Згодом виділюється з Р. У. П-у, що переформовується в соціял-демократичну партію її націоналістична меншість, що під фірмою Народньої Української Партії приступає до видавання в Чернівцях журналу п. з. «Самостійна Україна».

Гасло української державної самостійности, оперте не так на національно-історичній традиції як на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, здається ще ширшому українському загалові утопією й мрією, найрадикальніші кола зазбручанського українства видвигають гасло автономії в межах Росії, але згодом усім стає ясно, що це не мета, а шлях і засіб до ціли, до якої змагає відроджене українство.

У вступній статті 1. числа «Самостійної України», що появилося в вересні 1905 р. читаємо м. і.: «Виступаючи в інтересах широких українських мас, дбаємо, щоби сам народ, власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умовою ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу. Самостійна Україна має бути тією синтезою, тим великим, повним глибокого змісту словом, у якому зосередяться всі думки й бажання рабів, зневажених, щоби стати гідними, всіх українців, щоби стати людьми-громадянами всього світу».

Практично програма «Самостійної України» зясовувалася в союзі українських вільних і самоуправних земель, створених на основі природніх питоменностей й окремішностей, але заселених українським народом. Кожна земля мала творити союз вільних і самоуправних громад. Устрій того союзу українських земель мав би бути суто демократичний, міліція замісць постійного війська й т. д.

Програма «Самостійної України», проголошена на самому передодні всеросійської революції в 1905 р. не найшла собі покищо належної підтримки в колах тогочасних, практичних політиків. Вони, захоплені уступками російського уряду, що з посіву нещасливої війни з Японією пожав бурю революції й мусів проголосити конституційний маніфест (30 жовтня 1905 р.) видвигнули, як реальне домагання, гасло української автономії.

Та ще на довго перед революцією й жовтневим маніфестом царя Миколи Останнього, зазбручанське українство починає переходити в сферу свого нового ренесансу. Розклад московського абсолютизму, викликаний внутрішньою гниллю й натиском революційних зусиль всеросійської конспірації, помічується в українськім життю зростом активности, українське друковане слово, формально заборонене, починає лунати чимраз грімкіше. Українська освітна література починає множитися, закладаються явні українські товариства з законспірованими політичними завданнями, а прилюдні українські маніфестації перестають бути рідкістю.

Особливе вражіння на своїх і чужих викликала українська національна маніфестація в Полтаві, підчас відслонення памятника Котляревському, дня 30 серпня 1903 р. Тоді то зїхалися до Полтави тисячі представників українського громадянства, поміж якими найшлися делегати з Галичини та Буковини. Колиж уряд заборонив читати привіти в українській мові, це викликало бурхливу маніфестацію, що мусіла стросунути основами дотогочасного режіму російської влади на Україні. Неменче імпозантними були ювілеї Івана Нечуя Левицького та М. Лисенка. Чимраз сміливіше домагаються українські земства та ради українських міст заведення української мови навчання по школах. Оживлення, рух, активізація довго придушених сил, росте з дня на день, стихійно.

Московський уряд починає поступатися. Петербурський Синод, що дотепер гнав українське слово з церкви й богослужебних книг, власним коштом видає український переклад євангелія. На прикінці1904 р. рада міністрів починає акцію над облегченням цензурних заборон на українське друковане слово, при чому російська Академія Наук видає свою славну енунціяцію про самостійність української мови та її придатність для цілий науки й літератури. Можливо, що якби не революція, то українство булоб відзискало свої права повільним еволюційним шляхом, алеж революційний зрив і конституційний маніфест царя зробив це одним очерком пера, на що требаб було ждати роки й десятиліття.

Вслід за першою ластівкою волі, що нею був часопис «Xлібороб», видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині, вся Україна покривається білим цвітом українських газет та журналів. Київ, Полтава, Харків, Одеса, Катеринослав, та центри Петербург і Москва, що в них українські громади виявили найбільшу активність, станули тепер у проводі українського видавничого руху й пресової кампанії. Дотепер законспіровані українські партії — Радикально-Демократична, Селянська Спілка та Соціял-Демократична, стаються тепер легальними й проводять свою акцію отверто. Ціла Україна покривається мережею «Просвіт», а в Петербурзі, як наявний знак перемоги, появляється повне, вільне від цензорських шикан видання Шевченкового «Кобзаря».

Весною 1906 р. зібралася в Петербурзі перша Державна Дума. З послів українського походження утворилася Українська Парлямен-тарна Громада. Всіх її членів було поверх сорок; були між ними видатні громадські діячі з інтелігентів, як барон Ф. Штайнгель, Микола Біляшівський, О. Свєчин, Максим Ковальський, Андрій Вязлов, але були селяне, що згодом сталися світочами українського громадського політичного руху (Зубченко, Онацький, Тарасенко, Грабовецький). Петербурська Українська Громада зразу перемінилася на своєрідний політичний центр України, що почав видавати репрезентативно-ідеольогічний журнал для інформації чужинців («Українскій Вєстнік»), та працював з усіх сил над деклярацією про українську автономію, що її мали скласти в Думі.

Та вік першої Думи протривав усього 72 дні. Українські посли, разом з усею парляментарною опозицією, приняли участь у протиурядовій маніфестації, якою був грімкий протест-відозва, підписана у Вибурзі в Фінляндії.

В ході судових репресій вони втратили право вибору до чергової Думи, куди попали люде нові. Й тим разом українська Парляментарна Громада мала понад 40 членів, вона взялася за видавання власного органу «Рідна Справа» та праці над законопроєктом про українську автономію, але по 103 днях нарад і цю Думу розігнали. Друга й третя Дума, обрана вже під натиском уряду й по тяжких репресіях озлобленої реакції, не мала вже в собі осібної української громади послів, хоч тут і там на посольських лавах попадали посли-українці.

Тимчасом московський уряд охолонувши з переляку, що його виявив у перших днях революції, приступив до ліквідації свого «лібералізму». На перший огонь пішли здобутки, що їх у гарячий час революції досягли українці. Закрито багато українських товариств і видань, багато діячів опинилося на Сибірі, а багато виемігрувало за кордон. Широка еміграційна хвиля вдарила тепер на Галичину. На місці залишилися всетаки кадри нової української інтелігенції, що працювали вже не тільки в культурно-освітніх ділянках («Просвіта» та «Українське Наукове Товариство» в Києві) але у сформованому в 1908 р. політичному «Товаристві Українських Поступовців». В порузумінню з партією «трудовиків» та конституційних демократів («кадетів») вони раз ураз видвигали в пресі й на парляментарній арені чергові українські домагання. Прикидаючись щирими автономістами, вони не тратили з ока остаточної ціли, якою була раз уже кинута й поширена в масах ідея — Самостійної України.