Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАРОДНИЦТВО І УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Українство в польських державно-творчих концепціях

Постійно підкреслювана аполітичність українського руху 60—80-их рр. хоч і не позбавила його ваги політичного чинника, але відібрала його діячам ініціятиву та позбавила активности. В пору, коли тогочасне українство свідомо обмежилося до культурництва верхів і статичного етнографізму мас, Україна, як державно-політична проблема, сталася одною з точок політичної програми, змагаючихся за їїтериторію сил Польщі, Росії, Австрії, Німеччини, а спорадично — Франції, Англії а навіть Туреччини.

Особливою інтензивністю щодо тактики й агресивністю щодо територіяльного засягу відзначалася «українська програма» поляків. В її основу лягла історична традиція приналежности українських земель до колишньої Річипосполитої, а змагання до відбудови Польщі в границях зперед 1772 р. штовхало польських політичних діячів на експерименти, що хоч різні по формі, по суті мали на увазі, невідхильну інтегральність українських земель з Польщею.

Всі ті програми, як слушно підмітив польський публіцист Л. Васілєвскі «виходили з егоїстичних інтересів Польщі, подібно як російські й австрійські програми, але з тою ріжницею, що коли останні можна було переводити в життя при допомозі політично-адміністраційних засобів, то польські програми були назагал теоретичні».

Як теоретичні й обовязуючі щойно в далекій майбутности були вони доволі ліберальні, але їх «ліберальність» кінчалася там, де, як приміром у Галичині, зявлялися для поляків можливости їх практичного пристосування, й хочби частинної реалізації. Тимто й ріжниця поміж «українською політикою» поляків у Галичині була така велика в порівнанні з тою-ж політикою на зазбручанській Україні. В результаті одна компромітувала другу, польські діла в Галичині дезавували польські слова за Збручем.

Вже перше польське повстання проти Росії в 1831 р. підготоване на українському грунті ідеалами т.зв. «української школи» в польській літературі, повинно було переконати поляків, що історична традиція польсько-українських взаємин, радше виключала аніж уможливлювала українську кооперацію з поляками в повстанчій акції. Гасло «вільні з вільними, рівні з рівними», кинуте повстанчими агітаторами, надто вже відбивало від недавного минулого й тогочасної життєвої дійсности. Та, ані невдача першого повстання, ані явно вороже становище української маси до спроб відбудування історичної Польщі, не заставили поляків зрезигнувати з мрій про українську кооперацію. Для їх реалізації вони не жалували слів, а польські політичні угрупування в краю й на еміграції просто переліцитовувалися в ліберальности щодо українців.

В маніфесті польського Центрального Комітету на еміграції читаємо між іншими:

«Нас позбавили політичної егзистенції силою. Ми ніколи не визнавали і не можемо визнати цього насильства. Тому ми не визнаємо ані нових кордонів, ані урядів, спертих на румовищах нашої волі. Для нас нема поділеної Польщі, для нас Польща є одна, та, яка полягає на зєдиненню Польщі, Литви й Русі, без ніякої гегемонії котрогонебудь з тих народів. Виходючи з того становища, ми змагаємо до відбудування Польщі в її давніх межах, залишаючи народам, що мешкають у тих межах, то є литовцям і русинам цілковиту свободу залишитися в союзі з Польщею або улаштувати себе після власної волі».

В маніфесті Жонду Народового, проголошеному в цвітні 1863 р. по українськи до «селянського народу Поділля, Волині й України», говориться про вживання української мови в школах, судах і земських урядах. В черговому універсалі, з травня тогож року, говориться про забезпечення «братнім народам Литви й Руси як найширшого розвитку їх національности і мови».

Але всі ті слова були «голосом вопіющого в пустині» супроти діл, якими могли похвалитися поляки на терені Галичини та практики, яку записала історія. Вони нікого не зворушили й польських повстанчих рядів не скріпили загонами «селянського народу Поділля, Волині й України». Українці з походження, що боролися й гинули в польських повстанчих рядах були з політичного переконання поляками, або москалями, як отой старшина Потебня, що згинув у повстанню, приєднавшись до нього, як російський опозиціоніст.

Не диво, що по такому досвіді, російські поляки вичеркнули українську позицію з своїх концепцій і щойно Польська Партія Соціялістична, змагаючи до соціяльної революції й політичного перевороту в Росії, пригадала собі цю невикористану дотепер позицію. Правда, в своїй програмі з 1892 р. П. П. С. стаючи на грунті Польщі зперед 1772 р. говорить про «повне урівноправнення національностей, що входять в склад польської Річипосполитої на основі добровільної федерації», але в свому дальшому розвитку П. П. С. піддала свою українську сторінку основній ревізії.

В пропагандивній брошурі, П. П. С., виданій в 1901 р. п. з. «У спільному ярмі», в главі присвяченій Україні, читаємо м.і.: «Нашим обовязком є переконувати всіх українців, що тільки відокремлення України від Росії забезпечить українському народові свобідний розвиток. При тому ми повинні освічувати їх щодо вартости брехонь, поширюваних (російським) урядом про поляків і вияснювати їм, що польським соціялістам є далекі якінебуть заборчі змагання. Подібно, як ми змагаємо до незалежної Польщі для себе, бажаємо теж, щоби й українці здобули незалежність для своєї батьківщини, що з огляду на свій простір є вповні спосібна до самостійного політичного життя. Хочемо боротися разом з українцями, аж до моменту відокремлення від Росії, а потім, кожний у себе дома, влаштується по власній волі».

Але й ті заклики й обіцянки польських соціялістів прогомоніли без відгомону в українському громадянстві. Воно надто виразно бачило, що польська політика супроти українців, без огляду на конюнктуральні теорії, в життєвій практиці йде по лінії, що її остаточно оформила й поставила як «вірую» польська народова демократія. Ця партія, що в потенціональному розумінні існувала як зруб польського політичного світогляду, зорганізувалася в 90-их рр. на галицькому терені й тут не тільки виявила свою політичну теорію але й практику. Подібно як загал польських політичних угрупувань вона виключала яку-небуть дискусію на тему можливостей еманципації українства зпід гегемонії історичної Польщі. Для неї Київ був у рівній мірі польським містом, як Варшава й, виключаючи від політичної дискусії українців, вона воліла переговорювати з московськими реакціонерами, а тимчасом, на галицькому грунті, підтримувати упадаюче москвофільство. Народові демократи, прозвані теж вшехполяками, оцінювали москвофільство як слід. Бачучи в ньому тільки негативні елєменти, рішили використати їх проти українського, народовецького «сепаратизму». Позатим в своїй практичній політиці на галицькому грунті вони пристосували до українців засоби безоглядної екстермінації. Очевидно, тим вони поширили стан польського посідання в Галичині, будовою польських шкіл і костелів «на кресах» в поважній мірі ослабили український елємент, але остаточно причинилися до його отверезіння й консолідації. Будучи практичною ілюстрацією до українофільських теорій поляків, вони насторожили українську чуйність і оберегли український елємент від деморалізації. Під тим оглядом були вшехполяки куди кориснішим противником, аніж «союзниками» українців були польські ліберали й соціялісти.

Чорна реакція, що почалася в Росії з моменту вбійства царя Олександра II, в першу чергу окошилася на «українських сепаратистах». Тому то вони, закинувши всякі політичні мрії, з тим більшою силою налягли на науку, головнож українознавство. В 1882 р. повстає в Києві «Кіевская Старіна», журнал українознавства, що «по нуждє времені» друкований російською мовою, протривав мало не 30 літ, бо до 1907 р. в якому перемінено його на український літературно-науковий журнал «Україна». Рівночасно не втихала науково-дослідча праця над українознавством у низці офіційних, назверх російських, але складом своїх членів і научними інтересами українських наукових товариств у Києві, Харкові та Одесі. Тому, оскільки 80-ті роки на Україні були «чи не найглухішою добою в історії українського руху, другої половини XIX ст., то все таки за той час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки, вже в національній формі». (Д. Дорошенко).

У 80-их роках зявилися на обрію українського письменства, що здебільша шукало захисту на галицькому грунті, такі імена й постаті, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Агатангел Кримський та інші.

Зпоміж них — Грінченко та Кониський розвивають широку громадську, а почасти й політичну, хоч дуже законспіровану діяльність.