Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВІДРОДЖЕННЯ

Культурне життя Правоберіжжя

Перехід Київщини, Поділля й Волині зпід польської під московську владу, мало що змінив суспільно-економічне положення тих земель. Панщину, що під кінець XVIII ст. дійшла в Польщі до вершка свого насилення, Росія ще більше закріпила й зануздала в шори адміністративно-бюрократичних приписів. Правда, з настанням московської влади припинилася тут нагінка на православну церкву, але її замінила нагінка на унію, що подекуди вспіла вже оформити на західньо-европейський зразок культурне життя українського громадянства. Позатим Росія не бачила й не хотіла визнавати ніякої культурно-національної окремішности українського населення земель, що так довго підлягали польській владі. Тому, приборкавши польську шляхту в її політичних аспіраціях, Росія залишила їй вільну руку в економічно-суспільній і культурно-освітній ділянці життя. Використали це поляки й за ініціятивою куратора виленської шкільної округи, князя Адама Чарторийського, при усильній праці Тадея Чацького, зорганізували на Правобережній Україні густу мережу середніх шкіл з кременецьким ліцеєм, як висшою школою, на чолі. Протягом короткого часу віджила в тому шкільництві польська державницька традиція, що з культурно-освітної праці дуже скоро перемінися в суто-політичну конспірацію.

Вислідом тої, назверх культурно-освітньої, а по правді суто-політичної акції польської й ополяченої шляхти на Правоберіжжю, було збройне повстання поляків проти Росії в 1831 р. Мережа повстанчих організацій обняла собою особливо Волинь. Повстання здавлено, а Москва поспішилася тепер «направити» похибку, яка виплила з визнання цілого Правоберіжжя «польською» землею. Очевидно, українців вона й тепер тут не найшла, та зате всіх православних і уніятів признала корінними москалями й по тій лінії повела свою політику. Закривши університет у Вильні та ліцей у Кремянці, московський уряд заложив російський університет у Києві (1832), а майже все польське середнє шкільництво Правоберіжжя переформував у російські гімназії. Багато латинських манастирів закрито й поконфісковано їхні добра, вслід за чим зліквідовано й унію (1839). Для позискання народніх мас і відчуження їх від поміщицької верхівки, московський уряд попробував перевести деякі полегчі в панщизняних повинностях, але про освіту й економічне подвигнення селян не подбав. Тимто й репресії супроти польської шляхти, духовенства й шкільництва не принесли москалям сподіваних користей. Шляхетська верхівка Правоберіжжя, подібно як дворянство Гетьманщини й Слобідщини, захоплена ідеями літературного романтизму, дуже скоро найшла собі дорогу «в народ». Промостила її група польських письменників, що як уроженці Правоберіжжя, мали в собі чимало української крови, а з нею й місцевого патріотизму. Поставивши перед собою ідею великої Польщі «від моря до моря», вони пробували воскресити козацькі традиції й взагалі минуле України, для чого навіть користувалися формами української, народньої поезії. В польській літературі повстала т. зв. «українська школа», що її кращі представники, як Антін Мальчевські, Богдан Залєскі, Северин Гощиньскі, а подекуди й Юліюш Словацкі та повістяр Михайло Чайковський, створили цілу галєрію українських поетичних та історичних і побутових картин. Вони писали свої твори «на українську нуту», але польською мовою, та були між ними й такі (Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський та інші), що писали й українською мовою. І одні й другі, як теж усильна повстанча пропаганда серед українських мас Правоберіжжя, не залишилася без впливу на українське громадянство. В першу чергу позначився цей вплив на молоді київського університету. «Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті так багатому українськими історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї словянської взаїмности. Вплив польської революційної ідеї надавав їй радикальний відтінок» (Д. Дорошенко).

Рівночасно з невдачею польського збройного повстання, стають перед польською й ополяченою шляхтою Правоберіжжя дві дороги: або вернутися до української народности, з якої вона виросла й жила, та щиро й без польських державно-творчих застережень працювати для культури й визволення України, або визбутися свого романтичного «українофільства» й почати боротьбу з пробудженим українством. Більшість вибрала другу дорогу, але найшлася нечисленна горстка, що пішла першою дорогою, їй то завдячує культурно-національний рух Правоберіжжя в 50-60-х рр. своє угрунтування й оформлення.