Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВІДРОДЖЕННЯ

«Енеїда» І. Котляревського

З піднесеної атмосфери глибокого зацікавлення українською старовиною й захоплення українською етнографією зродилася й епохальна «Енеїда» І. Котляревського.

«Бувають в історії народів дати, які немовби розривають надвоє їхнє життя й кладуть межу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина осталася по той бік межі, майбутнє стелиться по цей, а хоча генетичні звязки між ними очевидні для кожної людини, проте зразуж видно, що історія тут круто повертає з свого попереднього шляху й починає якусь нову путь, дає початки новому напрямкові». (С. Єфремов).

Такою, межевою датою був рік появлення в друці «Енеїди» Котляревського — 1789-ий. Зявився Іван Котляревський (1768-1838) на обрію української історії саме в пору, коли начебто навіки похоронено український народ, з його славним, геройським минулим, його культурою й надіями на майбутнє.

На самому прикінці XVIII ст. коли зявилася «Енеїда», українство, як державне-політичне питання східньої Европи, так якби не існувало. Горстка лівобережного дворянства, що шукаючи собі «родових дерев» попала на затерті шляхи прогомонілої державницької думки, була тільки горсткою; подавляюча більшість світської й духовної верхівки народу давно вже вдомашнилася в чужому таборі. Народня маса, як стихія грізна, була як та стихія непевна й необчислима. Її козача верства хоч і хвилювалася, але порушити тим хвилюванням цілий океан закріпощеного селянства не мала сили. Московський уряд дбав уже про те, щоби спровокувавши такий чи інакший рух серед мас, прийняти відповідні міри проти нього і спараліжувати. Так було з козачими формаціями підчас наполєонських воєн, так теж було й згодом, підчас приборкування польського, листопадового повстання. Ще гірше стояли справи на Правоберіжжю, де ополячення верхів народу пішло ще скоршою ходою за російської влади, як це було за польської. Не краще було в Галичині, хоча там народня маса найшла сяку-таку охорону в авторитеті австрійського уряду та в його бюрократично-адміністративному апараті. Під кінець XVIII ст. московська мова стає літературною мовою Гетьманщини так само, як на Правобережжі й у Галичині стає нею польська мова. Українська знижується до якогось ледви терпимого «хахлацького» чи «хлопського» говору селянської маси. Письменники українського походження, а навіть з деякими симпатіями до народньої стихії, з якої вийшли, як Рубан, Богданович, Капніст, Наріжний, Гнідич та інші, стають не тільки московськими письменниками, але й московськими патріотами. І власне в такий тяжкий для нації момент зявився Котляревський.

Пять літ до його народження скасовано на Україні останні залишки гетьманського уряду; маючи шість літ від роду, був Котляревський сучасником зруйнування Запоріжської Січі (1775). Чотирнацятьлітнім хлопцем пережив він переміну козачих полків на полки регулярної московської армії. Одним словом, діючий вік і молодість Котляревського проминули в бурхливу добу реформ і перемін, але над ними уносилася також іще свіжа й безпосередня традиція минулого. Відгомін петиції представників дворянства, що станувши в 1767 р. у Петербурзі зажадали однодушно, щоб Україні повернуто права, на яких «гетьман Богдан Хмельницький з усім українським народом приєднався до московської держави», обивався ще безпосередно в уха молодого Котляревського. Позатим і близьке до народньої стихії походження, окруження та виховання, оформили світогляд Котляревського по лінії, висловленій у пізнішій його творчости. Вичувається в ній і дух козацького літописця Величка і фільософа Сковороди і смуток народніх пісень і сміх різдвяних та великодніх віршів.

«Енеїда» Котляревського, що була ніби то «перелицьованням» поеми римського поета Вергілія про мандрівку Енея по землі, небі й пеклі, а на справді була сміхом-сатирою на сучасні Котляревському умови життя українського народу, подібно як його «Ода до князя Куракіна» й пєси «Наталка Полтавка» та «Москаль чарівник» були виявами великої відзивчивости поета на сучасні йому культурно національні питання українського життя. Написав Котляревський небагато, але «те, що написав, злютовано міцно одним не розколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. Діставши від кращих заступників старшого українського покоління, найбільше від Сковороди, гуманітарно демократичну спадщину, Котляревський зумів надати їй живу плоть і кров, мовою живого народу, вбрав у кольоритні образи й ними засівав насіння добра, правди, гуманности й різко оформленої національної свідомости» (С. Єфремов).

«Зпоза жартовливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди запрріжських гольтіпак, висувалися інші образки і спогади; саме тоді наші запоріжці блукали світами, не знаходючи собі пристановища — і гіркі гадки мусіли наводити спомини, що викликало це, ніби байдуже оповідання про троянських бурлак. З веселих і часом грубоватих жартів і глузувань вставали образи «вічної памяти Гетьманщини». Вставало народнє життя, змальоване з великою любовю і знанням, будило любов і спочуття до нього. Не диво, що пізніші письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором «Енеїди» й признали його батьком нової української літератури» (М. Грушевський).