ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО XVI—XVIII СТ.

Мистецтво Слобідщини

Слобідщина, що протягом XVII—XVIII ст. наповнилася переселенцями з усіх українських земель, поміж якими не забракло навіть галицьких бойків та гуцулів, дуже скоро почала творити свою образотворчу культуру. Подібно, як етнічний склад населення так і. природа та підсоння Слобідщини були однородні з рештою України, так теж і літературна й мистецька творчість тої «нової» України, була суто-українська в своїй основі. А все таки певні різниці в умовах політичного й економічного життя, не залишилися без впливу на загальний характер мистецтва Слобідщини.

Уже положення Слобідщини на самому сході української території, як теж і те, що на Слобідщині ніколи не станула нога католицького місіонаря, позбавило її культуру безпосередніх європейських впливів. Більше зате помітні тут традиції занесені групами її поселенців з поодиноких територій «старої» України та впливи безпосередньо сусідуючої з нею Полтавщини.

Майже вся друга половина XVII ст. була для Слобідщини добою забезпечування нових осель деревляними й мурованими «замками» та розбудови міст. Характеристичною для цього часу була спільна праця загалу з мистцями, що були тільки кваліфікованими виконавцями нуртуючих серед населення естетичних ідей. Так прим. сумський будівничий Дідашенко, згоджений громадю с. Ворожби до будови церкви, мав визначні собі розміри й форми, словом весь плян будівлі, а сам уже мав подбати, щоби робота була солідна й мала «правдиві пропорції».

Розуміння тих «пропорцій» було загальне так само, як і всі ділянки слобідського мистецтва до половини XVIII ст; мали народній і суто демократичний характер. Змінилися умови щойно з часів суспільних реформ, переведених московським урядом у другій половині XVIII ст. Козацька старшина Слобідщини, переведена на права московського дворянства, пориває тоді свій звязок з рештою населення й грунтом рідньої культури, стараючися заспокоювати свої естетичні вимоги мистецькою продукцією, імпортованою з західньйї Барони через Петербург. Закріпощений тоді народ жив далі своїм традиційним мистецтвом, але по панських маєтках росли псевдо-клясичні палати й церкви, чужі ідеалам місцевої образотворчости. Правда, слобідське дворянство цікавиться на свій спосіб народнім мистецтвом, заводячи в своїх маєтках майстерні килимів, вишивок і деревляних різьб, але продукція тих майстерень, мала більше фабричний аніж мистецький характер. Нарешті на переломі XVIII й XIX ст. коли будинки державних установ підведено під один «казьонний» шнурок, пануючий тоді «ампір» до решти затирає характер місцевого будівництва.

Найціннішою групою памятників слобідського будівництва XVII—XVIII ст. є низка мурованих церков, яких форма й конструкція переведена живцем з деревляної архітектури. Покровська церква в Сумах, Воскресенська в Славянську, соббр у Лебедині, собор в Ізюмі, Покровська церква в с. Ворожбах, Покровська церква в селі Вільшаній і нарешті найцінніший між ними Покровський собор у Харкові, оце репрезентативна галєрія мистецьких досягнень старої Слобідщини. На тлі решти церковних будівель, що особливо з кінця XVIII ст. починаючи, передають тільки зварваризовані форми західньо-европейського барона й ампіру, вибиваються ці памятники як справжні кармазини нашої архітектурної самобутности.

Перше місце поміж ними займає Покровський собор у Харкові. По словам його дослідника С. Таранушенка, це найстарший архітектурний памятник Слобідщиніи (збуд. в 1686 р.) а впарі з тим одна з найцікавіших будівель цілої України. Початий в перші роки гетьманування Самійловича, а закінчений при Мазепі, він «майже дослівно передає українську, деревляну церкву й у тому йбго найбільша цінність».

Його трьохзрубна й трьохбанна елєвація, незвичайно легка й струнка «наче тісно стулені між собою три свічки трикірія, розділена від самої землі на три цільно льогічні вежі, алегармонійно обєднані в одну цілість» (Д. Антонович).

В поземому пляні творить Покровський собор три обєднані з собою осьмикутники, з яких середущий найширший. З могутнього поземелля, утвореного з глухих, ренесансових аркад, виростає три трьохповерхі вежі; кожен поверх, вузчий від попереднього, виростає зі зрізаної барокової бані, щоб стрілити в небо стрункою ліхтарною й незвичайно легкою маківкою. Усі простінки веж виповнені стрункими вікнами в дуже смачному обрамуванні з долукольон і причілків,

«Висока архітектурна вдосконаленість будівничого цеї церкви виявилася головним чином у мистецько витриманій гармонії кожного поверха кожної вежі, в відношенні їх між собою і в незвичайно щасливому полученню тих ніби самостійних частин в одно ціле. Таке майстерне получення архітектурних мас в одну цілість зустрічаємо хіба в розвинених будівлях Браманта, з льомбардського періоду його творчости» (Д. Антонович).

Неменче від мурованих, цінні й деревляні церкви Слобідщини, що «розгортають перед нами картину багацтва типів, великої різноманітности форм та високої техніки будування» (С. Таранушенко). Недавні досліди над деревляними церквами Слобідщини виявили кілька їх типів чи то «шкіл», з яких кожна має свою сферу поширення. З творців тої архітектури знаємо по імені тільки згаданого вжеДідашенка з Сум та Якима Погрібняка, з с. Нових Водолаг, що збудував девятибанний запоріжський собор у Самарі.

Слобідське малярство XVII—XVIII ст. проходить більш-менш ті самі ступні розвитку що й на решті України. Вже в XVII ст. бачимо тут змагання внести в іконопис елєменти місцевого побуту, тодіж зароджується портретне й історично-побутове малярство. У XVIII ст. слобідське малярство зриває остаточно з традиційною монументальністю композиції й графічністю рисунку та набірає життя руху і справжньої мальовничости.

Слабше аніж стінопис і станкове малярство, розвинулася на Слобідщині культура ілюмінованих рукописів. Заставки, ініціяли та мініятури слобідських рукописів, здебільша виконані пером, рідше кистю, є зправила копіями такихже в друкованих книгах.

З ужиткового мистецтва цвіло на Слобідщині гутництво, різьбарство в дереві, гончарство, килимарство та золотарство.