ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО XVI—XVIII СТ.

Рококо

На зміну буйному й пишному барокові прийшов у столиці світа — Парижі, легкий і безтурботний стиль «рококо». Подібно, як барок, що був поворотом поважного й зрівноваженого ренесансу в бік мальовничости й репрезентації, так теж і «рококо» кинуло напруженість барокового церемоніялу й репрезентативної бундючности для чарівного усміху форми й краски... Ренесанс був поворотом до естетичних ідеалів поганського греко-римського світа, барок був виявом релігійної екстази й маєстатичности абсолютної влада монархів, а рококо було вже останнім словом життєвої роскоші, в доволі трагічному моменті життя французького, а за ним і европейського громадянства, бо на самому передодні Великої Французької Революції. Вона започаткувала нову добу в історії людськости, але перед тим мусів вижитися старий світ тих, що досягли в ньому вершків влади, матеріяльного добробуту й духової пересичености. Батьківщиною стилю рококо в образотворчому й прикладному мистецтві була Франція а краще кажучи її королівський двір, але непереможний вплив Франції на решту Европи доволі скоро відбився й на тогочасній образотворчости України.

Вже в мурованій церкві в Сорочинцях, фундованій передостаннім гетьманом України Данилом Апостолом (1727— 1734), помітний вплив рококового стилю в нестримному леті її пяти зрубів у гору, що особливо позначився в дзвіниці київської Софії, закінчений у 1748 р. за митрополита Р. Заборовського. Виведена в три поверхи, облегчені віконними прорізами й декоровані кольонами й штукатурою; легка при своїй масивности, послужила софійська дзвіниця зразком для пізніших будівель того типу, м. і. для дзвіниці Михайлівського манастиря в Києві. Дехто з дослідників думає, що в будові софійської дзвіниці приймав участь Йоган Готфрід Шедель, (1680-1752) що якраз тоді переїхав на Україну. Шедель був покликаний ще в 1713 р. до Петербурга, разом з своїм геніяльним земляком і вчителем Андреєм Шлітером. Тут він, будучи на услугах Мєньшікова, збудував для нього палату на Василівському острові й дві віллі в Кронштаті й Оранієнбавмі. З Петербурга переїхав Шедель у Москву, де почав будову дзвіниці над брамою Донського манастиря, а відтіля вже переселився на Україну, де він «так перейнявся характером української творчости, так з нею зріднився, так удосконалив нею свій великий талант, що йому, по справедливости, належиться перше місце серед українських архітектів XVIII ст.» (Д. Антонович)

Про перебудову мазепинського корпусу Могилянської Академії, що була першою роботою Шеделя в Києві, ми вже говорили. З черги приступив він до свого найбільшого замовлення й найвисшого творчого досягнення, яким була дзвіниця Печерської Лаври (1736-1745). «Горда, пишна, величава Лаврська дзвіниця красується на київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київським краєвидом, що хто раз побував у Києві, той уже не зможе уявити собі Києва без Лаврської дзвіниці, що її золота маківка є найвищою точкою Києва, з якогоб боку до нього не підходити». (Д. Антонович).

Вона найвища з усіх дзвіниць України — 7 метрів вища від вежі собору Стефана у Відні. Заложена на осьмигранному пляні, знімається в гору трьома дуже високими, постепенно повужуючимйся кондигнаціями, розділеними поміж собою сильно підкресленими скапами. Кожний поверх украшений вязанками струнких кольон, при чому вражіння легкости й нестримного лету в гору степенується випробуваним чергуванням клясичних стилів, від дорійського, через йонський до коринтійського. Просторі вікна, що в верхньому поверсі роблять дзвіницю прозорою, облегчують її велетенський корпус, завершений стрункою ліхтарною з незвичайно чарівним шеломом і маківкою.

Оскільки перебудова академічного будинку та Лаврська дзвіниця, хоч і виконані чужинцями, задержали в собі багато з признак місцевої образотворчости, й стоять на межі поміж українським бароком і рококо, як стилем царських поплечників і фаворитів на Україні, остільки несподіванкою на українському грунті зявилася церква св. Андрія в Києві. Збудована з нагоди гостини цариці Єлисавети на Україні (1744), на основі проєктів надворного архітекта Бартольомеа Растреллі молодшого, вона віддає в своїй архітектоніці й декорації весь чар і легкість пануючого тоді стилю. Здіймаючись на високій горі над Дніпром, вона, хоч і зівсім поважна розмірами, викликає вражіння не церкви, а якогось паркового павільону. Вона — пятибанна, але з пятизрубним заложенням, з банями навхрест, типовим для українського барока, вона не має нічого спільного. Чотири бані, розміщені довкола головної, на гранях церковного корпусу, мають, всупереч конструктивним ідеям українського будівництва, тільки декоративний характер.

Щасливішою розвязкою створення церкви пятизрубного й пятибанного типу, в конструктивному розумінню, є фундований гетьманом Розумовським собор у Козельці на Чернигівщині (1748).

Д. Антонович визнає цей памятник «останнім словом синтези, поєднання у викінченні конструкції типів деревляної й мурованої церкви й останнім досягненням українського мурованого, церковного будівництва».

Загально приписують авторство козелецького собору петербурському архітектові Андрієві Квасову, але український характер памятника промовляє радше за авторством українського архітекта Івана Григоровича Барського (1713-1785), що був творцем козелецької дзвіниці. Барський був одним з найталантливіших переємників Шеделя і в його творчости відживає український барок, але вже пронизаний впливами двірського рококо й надвигаючого йому на зміну, клясицизму. На жаль більшість його творів або знищена зівсім, або дійшла до нас у зміненому вигляді.

На рукописному примірнику «Путешествія» брата нашого архітекта, славного подорожника Василя Барського, зберігся м. і. концепт до напису на його нагробнику, такого змісту:

«Тут покладено тіло київського міщанина, райці Івана Григоровича Барського, що працював над різними будовами; воду допровадив на різні місця в цьому місті, з різних джерел зпід гір, а відтак будував муровані церкви, дзвіниці й доми. Першу церкву збудував уКирилівському манастирі, з дзвіницею і пивницями, церкву Покровську (на Подолі) й Набережно-Миколаївську; і дзвіницю збудував наново в золотоношському красногірському манастирі, дзвіницю в Петропавлівському манастирі, в соборно-успенському соборі, з церквою. Іще (збудував) міський магазин і гостинницю, мешкальний дім для грецького манастиря і для Юрія Дренчана, обновлював церкви Воскресенську й Успенську, а в Межгірському манастирі келії»... З цеї записки-епітафії довідуємося, що Барський був чи не найбільш плодовитим архітектом Києва в другій половині XVIII ст. Сучасником, а, може й співробітником Барського був лаврський підданий, а відтак «гезель» (підмайстер будівництва) й київський міщанин Степан Ковнір, творець дзвіниці над брамою до брацького манастиря (1756) та дзвіниці над «дальніми печерами» Лаври в Києві (1781). В конструкції обох слідний вплив софійської дзвіниці, а в декорації вплив растреліївського рокока.

Одним з великих співтворців українського барока був І. Зарудний, елєв Могилянської Академії, що їздив доповнювати свою мистецьку освіту за кордон та вславився своїми будівлями в Москві. Він був м. і. творцем т. зв. «Мєньшикової башти» (церква св. Гавриїла) в Москві, що була зразком української хрещатої церкви в бароковому оформленні й поширила вплив українського барока поза межі України.

Поміж західньо-українськими памятниками стилю рококо, чолове й репрезентативне місце займає катедра св. Юра у Львові. Осінню 1744 р. покладено угольний камінь під будову нової катедри, на місці старої, манастирської церкви з XIV ст. Вже два роки згодом покрито церкву тимчасовою крівлею, а в 1762 р. закінчено цілу будову. Головним будівничим святоюрської катедри був німець Бернард Мердерер, званий з італійська Меретіні. На львівському грунті заявляється він в 1738 р. Засипуваний звідусіль замовленнями, входить у безустанні конфлікти з львівським мулярським цехом, але це не перешкоджує йому добитися титулу придворного королівського архітекта й добробуту, серед якого вмірає 1759 р. Поза св. Юром, що був найвисшим його творчим досягненням, покрив Мердерер майже всю Галичину своїми будівлями. Перебудова костела в Наварії (1738-1739), костел у Городенці (1743-1760), костел Кармелітанок босих у Львові (1743-1758), ратуш у Бучачі (1750), манастир місіонарів і палата Любомирських (тепер дім «Просвіти») у Львові, оце найвидатніші праці цього талановитого й невтомного будівничого.

До 1756 р. вів Меретіні святоюрську «фабрику», кермуючи цілим штабом мулярів та каменярів, яких призвіща, з означенням роботи й платні, збереглися в докладно ведених рахункових книгах. В 1759 р. виконав різьбар Йоган Пінзель статуї св. Льва й Атанасія при церковному вході та св. Юрія, на чолойому фронтоні. В 1761-1762 роках збудував митрополичу палату архітект Ц. Фессінгер, якому теж належить внутрішня, штукатурна декорація катедри. В 1771 р. закінчено будову стилевої огорожі з брамами довкола катедрального подвіря, а в 1772 р. обведено мурами митрополичий сад і капітульні забудування. Вже на самому прикінці XVIII ст. і в перших десятиліттях XIX ст. викінчувано малярську декорацію й обстановку храмового нутра. З малярів св. Юра перше місце займає Лука Долинський, творець більшости ікон святоюрського іконостасу.

Складний комплекс Святоюрських забудувань — капітульних будинків, церкви, митрополичої палати й мурованої огорожі, викликає вражіння строгого підпорядкування поодиноких елєментів цілости. А хоч в його створенні працювали різні люди й вирізнилися різні стилі (барок, рококо, клясицизм), то дуже правдоподібним є припущення, що розплянування святоюрської гори під поодинокі партії будівель було задумане й остаточно вирішене вже в 1743 р., коли львівський владика Атанасій Шептицький взявся до розбірки старої, середньовічної церкви св. Юра.

Основним, архітектонічним елєментом св. Юра є помпатичний, репрезентативний барок. На його тлі кинута химерна рококова орнаментика, з ним гармонізує теж клясицистична архітектоніка портиків митрополичої палати. Зрештою всі ці стилеві елєменти сплетені тут подібно, як спліталися вони в образотворчій культурі цілої Европи XVIII ст.

Крізь барокову браму з придавленою аркою і постаттями святих на розірваному луці, входимо на церковне подвіря. Проти нас такаж декоративна брама в сад і незвичайно легка огорожа з шляхотно розчленованими стовпами і ажурними, рококовими вазами, наче закуток дрезденського Цвінгера. На ліво корпус капітульних будинків, зі стінами, розчленованими рококовими пілястрами на прямокутні площі муру й рококово обрамованих вікон, їх мансардові крівлі ослонює фронтова аттика з гербовим «щитом і вазами та еліптична люкарна з боку.

Зпоміж капітульних будинків, що з двох боків обрамовують штучну, камяну терасу, виростає величавий корпус катедри. Входимо до неї парними сходами з ажурною балюстрадою й вазами та «геніями» на ній. Хрещате, пятизрубне заложення катедри, особливо читко позначене в її горішній кондигнації, в низу виповнює собою поздовжний прямокутник з химерно вигнутими стінами, заокругленими гранами та сильним виступом притвору. Над перехрестям нав здіймається квадратний підбанник, обведений при насаді сплощеної бані ажурною балюстрадою, перериваною еліптичними люкарнами й украшеною вазами. Подібна балюстрада окружає ліхтарню бані. Двохсхильні крівлі нав масковані знадвору аттиками, при чому на чоловій аттиці збудований монументальний фронтон з владичим гербом і кінною статуєю св. Юра. Зовнішні кути плянового хреста виповнені чотирма партеровими каплицями, яких сплощені склепіння й крівлі ховаються за балюстрадами, подібними до тих, що опоясують головну баню й ліхтарню.

Складним декоративним мотивом святоюрської катедри є ті ажурні балюстради й аттики завінчані вазами, сильно виступаючі окапи й рококово-химерні капітелі пілястрів. Очевидно, як і слід будівлі зродженої з барокового духа, вся сила естетичного вражіння сконцентрована у могутньому акорді чолової фасади, що її проф. Болоз-Антонєвіч назвав «одним з найкращих, найудачніших і найсміливіших результатів співпраці декоративної різьби з архітектурою. Ковані капітелі, а особливо консолі на зовнішних стінах св. Юра, так капризно мягкі і так предивно помислові, могли би найти місце в збірці зразків рококового стилю».

«При всій солідности й масивности, як цілого так і окремих частин, святоюрська катедра викликає вражіння міцне й суворе, але не тяжке, завдяки майстерно влучним пропорціям всіх її ліній і частин. З масивністю й суворістю цеї церкви якось пікантно гармонізує легке й жартовливе одіння її скульптурних окрас у характері рококо». (Д. Антонович)

З сучасних і стилево однородних з св. Юром будівель Західньої України, згадаємо Василіянську церкву в Бучачі (1761-1771) та головну церкву Почаївської Лаври, збудовану в 1771-1791 рр. шлеським архітектом Готфрідом Гофманом. Обі фундовані Миколою Потоцьким, відомим під прізвищем «пана Каньовського», подібно як святоюрська катедра у Львові й взагалі тогочасне, репрезентативне будівництво Західньої України, стоять осторонь самобутніх зусиль української образотворчости того часу.

По блескучих змаганнях українського барока в добу Мазепи та безпосередних переємників культурно-творчих заповітів тої доби (Заборовський, Шедель, Барський) процес розбудови й досконалення українського архітектурного стилю продовжує українськедеревляне будівництво. Деревляна церква в Росішках на Уманщині, збудована героєм Коліївщини Іваном Гонтою в 1763 р., а далі церкви в Мошурі (1768), Вишнополі (1778) Свердликові та ін., в порівнанні з церквами XVII ст. пнуться вгору й стараються не відставати від пишноти сучасної собі, мурованої архітектури, Особливо читко висловлюють це змагання церкви фундації останнього кошового СічіКальнишевського в Ромнах та Ізюмі. Собор в Ізюмі знищений, але роменська церква Кальнишевського, в 1900 р. перенесена до Полтави, може послужити зразком для сучасного собі (1764) стану деревляної архітектури Гетьманщини. Це пятизрубна будівля, якої складові елєменти, не тратючи своєї архітектонічної самостійности, всежтаки творять гармонійну формами й льогічну конструкцією цілість.

Рівнобіжно з тенденцією повищення церков позначується в деревляному будівництві XVIII ст. змагання до їх поширення; для того в кутки плянового перехрестя пятизрубних церков вбудовуються нові зруби, що зразу невисокі й без самостійних бань (церква Медведівського манастиря) згодом затрачують характер тимчасових прибудівок і зливаються з рештою церковного корпусу в органічну цілість найвищого досягнення деревляного будівництва, що ним є — девятизрубна й девятибанна церква.

Такою є запоріжська церква в Самарі, збудована слобідським будівничим Яковом Погрібняком з Водолаг у 1773-1779 рр. «Після виведення цієї церкви, українському деревляному будівництву далі вже розвиватися нікуди й після цеї церкви українська деревляна архітектура може, або повторювати себе, або змінити шлях свого розвою й повернути за іншими завданнями. І справді, церква в Самарі; по своїй льогічній закінченості, гармонії цілости й подробиць, та шляхетній простоті й ясності своєї складної конструкції, є найвижчою точкою розвою, здійсненням ідеалу» (Д. Антонович).