ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО XVI—XVIII СТ.

«Козацький барок»

Ренесансове будівництво Львова може послужити зразком співжиття двох, споріднених, але під суттєвим оглядом ріжних культур — української й польської. Ті самі італійські будівничі, які працювали рівночасно для польсько-католицького й українсько-православного Львова, залишили по собі низку архітектурних памятників, яких навіть невправне око не буде утотожнювати з собою. Комплєкс будівель Успенської церкви й латинські костели Львова, це два окремі світи, що при однородних познаках стилю, пройняті відмінними ідеями.

А коли таке, відрадне для нашої самобутносте, явище помічуємо на території західньо-українських земель, що так довго, незмінна й тісно були звязані з польською віткою західньо-европейської культури, то щож говорити про землі Придніпрянської України, якої звязок з польською державністю і польською культурою був такий нестійкий, часами тільки номінальний а то й зівсім ніякий. Колиж додамо до того безпереривну живучість старих східних, не тільки візантійських традицій, що були заєдно основним тлом сприймання для всіх посторонніх впливів, то матимемо картину цього культурно-естетичного наставленим, яке утворювало сприятливі умови для самобутньої мистецької творчости.

Одним з великих моментів інтензивности культурно-національного життя України, була створена Хмельницьким доба політичної незалежности України.

На заході Бвропи родилися й відживали свій вік усе нові архитектурні стилі, що посередно й безпосередно впливали на мистецьку культуру Польщі, Московщини й України. Але тоді, як Польща приймала нові стилеві форми у їх незміненій, західньо-европейській редакції, а Московщина покривала свою відсталість неорганічним чужинецьким налетом, то Україна приймала в свій обиход тільки ті форми і в такому їх пристосуванні, яке не противилося старим, вдомашненим традиціям і високо розвинутому почуттю її культурної самобутности. Тільки в той спосіб міг зродитися і виявити себе в цілій низці памятників стиль, прозваний «українським» а нерідко «козацьким бароком».

Дорогою через Польщу та католицькі чернечі чини, прийшов на Україну, як один з засобів католицької пропаганди, стиль бароку. Вже в перших роках XVII ст. будує князь Януш Заславський бернардинський манастир і костел в Заславю, в 1610 р. повстає єзуїтський маиастир і колєгія в Винниці, а в 30-их рр. XVII ст. будують Домініканський костел і латинську катедру в самому Києві. Були це перші на Україні ластівки західньо-европейського барока в його римському оформленні. Вслід за ними покривається ледви не вся Україна аж по Чернигів та Новгород-Сіверськ мережею католицьких манастирів та костелів, будованих польською або спольщеною шляхтою, що в парі з ідеалами католицтва й польонізації несе на український схід нові архитектонічні форми та ідеї.

Напір католицизму, не міг не викликати відпору з боку загроженого в свому існуванні православя і тих громадських чинників, які утотожиювали з ним загрожені позиції української національности. Клич боротьби «за права віри і нації руської», кинутий в XVI ст. членами Успенського Брацтва у Львові, відбився широким відгомоном по всій Україні, а в першу чергу в «матері городів українських» — Києві. Його міщанство, підсилюване білим і чорним духовенством, оперте на зростаючій мілітарній силі Козаччини, прийшло до переконання, що найбільш переконуючою відповіддю на католицький натиск буде навязання порваних традицій поміж сучасністю а великим і славним минулим. Румовищами будівничої творчости великокняжих часів була засіяна вся Україна, а в першу чергу Київ і власне в їх повазі і святости рішило шукати рятунку загрожене українство. В парі з оживленням літературного (головно полємічно-богословського) руху починається упрямий і послідовний будівельний рух, що в першу чергу пішов у напрямі реставрації памятників церковного будівництва княжої доби. Рух цей, подиктований життям і вимогами сучасности, мусів, з природи річи озброїтися в технічні засоби і форми католицького будівництва. Проти католицького бароку треба було утворити український барок, по змозі дорівнюючий своєю зверхньою пишнотою католицькому, але в своїй істоті опертий на староукраїнських архітектурних традиціях. Приходило це тим легше, що нове стилеве оформлення доводилося надавати останкам старих памятників, які зберегли в своїй основі стару українсько-візантійську конструкцію й обуслоклений культом розподіл простірних мас.

Ролю реставраторів старовини, а разом з тим, розсадників нового архітектурного оформлення, переняли на себе в першу чергу чужинні архітекти — німці та італійці, над якими, подібно як це було в ренесансовому Львові, поставлено сторожів місцевих традицій і уподобань в особах замовників з кол українського духовенства й міщанства. Чужинецьким архітектам, що працювали в Польщі не ставлено ніяких особливих умов пристосування нових форм до потреб культу і вимог традиції, але на Україні було це першою і основною умовою контрактів українських замовників з чужинецькими архітектами. Тому то будівництво Гетьманської України взагалі, а барокове зосібна, було продуктом місцевої культури а не чужинецьким імпортом.

Першим з черги відомих чужинних будівничих-співтворців української барокової архітектури, був італієць Себастіяно Браччі«майстер зе Влох», якому в 1613 р. доручили київські міщане віднову, а краще кажучи перебудову Успенської церкви на Києво-Подолі. З щасливо збереженої хроніки цеї перебудови довідуємося, що стіни старої Успенської церкви з княжих часів збереглися до другого ряду вікон таксамо, як не зівсім іще зруйнованою була головна баня. Браччі добудував ці стіни до рівня криші, над якою, довкола головної бані побудував ще чотири бокові. Чи ці бокові бані були новістю в Успенській церкві, чи колись вони на ній були але не збереглися, важко дізнатися з названої хроніки. З того, що первісно бокові підбанні простори були тимчасово перекинуті дошками, можнаб догадуватися, що ці бані були на первісній будівлі. Ця подробиця остільки важна, що дехто з дослідників українського мистецтва, приймаючи. чотири бокові бані Успенської церкви за новинку, створену щойно Браччім, думає, що повстання пятибанної, хрещатої системи українських церков слід віднести до діяльности італійських будівничих на Україні таксамо, як щойно з їх появою малаб появитися трьохбанна система церков, поширена на Західній У країні. В 1605 р. почалася обнова Кирилівської церкви, коштом князя Константина Острожеького, що покрив її склепінням і головною круглою банею на такомуж підбаннику. Решта бань на осьмигранних підбанниках походить з кінця XVII ст.; фасада і нинішні шеломи кирилівських бань датуються щойно 30-ми рр. XVIII ст.

Багато праці й коштів витрачено протягом цілого XVII ст, на обнову Великої Лаврської церквй; її обновлювали й поширювали за настоятельства Єлисея Плетенецького (1599-1623), Йова Борецького (1620-1631) й при гетьмані Мазепі, але сьогоднішнє своє оформлення завдячує вона щойно обнові в 1721-1731 роках, по великій пожежі, яка знищила церкву в 1718 р. Рисунок Вестерфельда з 1651 р. опис Павла Алепського, а почасти й гравюри лаврських видань, помагають нам уявити собі вигляд Лаврської Вел. церкви в першій пол. XVII ст. Церква має характер хрещатої, центробанної будівлі. З чола і по бокам рамена хреста закінчені фасадами з трьохкутніми бароковими причілками, на яких тлі ясно зарисовуються полукруглі, візантійські арки. Кришеве перекриття двохсхильне ще яркіше позначує хрещату конструкцію церкви. Над кожним причілком по невеликій бані на гранчастому підбаннику з легко перехопленим і загостреним у горі шеломом. Головна, баня виростає понад всі — вона пуката а закінчена гостроверхою маківкою з ліхтарнею, голова фасада позначує три церковні нави, покриті окремими кришами; над середньою навою характеристичний для бароку — розірваний фронтон, притвір завершений банею з маківкою. Бані над бічними навами без маківок. В декорації фасади грають важну ролю поливяні кахлі та фрескові ікони.

На рівні з Лаврською церквою, йшла інтензивна реставраційна робота біля церкви Михайлівського манастиря. Трьохнавний, центробанний корпус Михайлівської церкви, що зацілів з княжих часів, обудовано довкола новими кавами і новою фасадою, як також «барокізовано» церковні причілки та бані. Останню обнову й поширення завдячує Михайлівська церква кн. Голіцинові (1715-1719), який м. і. добудував до неї приділи Варвари й Катерини з піврочі й півдня. До добродіїв церкви належав м. і. гетьман Богдан Хмельницький, що в 1655 р. «покри мідю і позлати верх церкви св. Архистратига Михаіла»...