Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ХМЕЛЬНИЧЧИНА

Причини Хмельниччини

Цей великий народній рух був вислідом різнородних причин, яких коріння сягало у далеке минуле. Народня маса найбільше відчувала соціяльне поневолення. На західній Україні панська влада осягнула вже верх своєї сили так, що селянинові не залишилися ніякі людські права. На сході, у Придніпрянщині, селянин мав ще деяку свободу, але пани намагаються відібрати йому ці останки волі. Нарід боронився, але доля його ставала все більше важка. Це признавали самі поляки. Польський історик Коховський пише: «Що з українським народом поступали без деякої несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдачі старост і панів тамошніх та від вдачі самого народу — покірного супроти влади чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасік і інші підданські повинности, які здавна відбувалися і зносилися. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові податки — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлі, коли збільшено панщину, всякі вини, кари і інші такі речі, — на них селяни нарікали і жалувалися як на незносні тягарі, тим більше, чим сильніше наставали збірщики та немилосердно виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирливість жидів, що з кривдою людности вишукували різні доходи, або брали на себе горівчану аренду»... Другий польський історик Грондський зображує справу так: «Нарід український тим способом утіснявся: синів змушували пани до всяких служб, а від батьків звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькові одного, щоби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усіх інших жонатих синів брали на тиждень одну монету, звану «дудком»; жиди цей податок збирали і виплачували. Крім того, коли родилася дитина, особливо хлопець, — не дозволяли хрестити, поки такоїж монети не заплатять. Також коли дівчина віддавалася заміж, не можна було побратися, не заплативши наперед того дудка панові. І це на перший погляд здавалося легке, але потім через жидівську хитрість виросло у важкий тягар. Також інші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавалися в аренду жидам, а ті не тільки видумували різні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними собі присвоювали». Навіть сам жидівський письменник Натан Гановер признає, що селяни були дуже обтяжені: «Решта бідного українського народу робила панщину у магнатів і шляхти, а ці обложили його тяжкою працею, дома і на полі. Шляхта накладала на нього великі тягарі, а декотрі шляхтичі страшними способами силували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всі народи, а навіть і той нарід із усіх найбідніший — жидівський — теж панував над ним!» Французький інженер Боплян, будівничий Кодаку, писав просто: «Шляхта живе як у раю, а селяни як у чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти у неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників»...

Положення міщан було краще як селян, бо міста мали яку-таку самоуправу; але пани, у погоні за зиском, почали вимагати і від міщан чимраз більших данин і повинностей. Ненаситність магнатів дала відчуватися навіть дрібній шляхті; малий шляхтич-хлібороб мусів у всьому іти за паном, а як відважився спротивитися, вельможа міг знайти тисячу способів, щоби його знищити, відібрати йому майно і самого прогнати з батьківщини. Над усіми тяжіла рука могутніх «короленят».

Неменше як соціяльна справа було напружене релігійне питання. Хоч у 1632 р. доведено до релігійного компромісу, то далеко ще було до того, щоби настала повна релігійна толєранція. З тодішніх відносин могли бути вдоволені верхи православної єрархії, яким забезпечено духовні уряди і маєтности і які до влади ставилися льояльно і послушно. Поміркований курс увів уже Петро Могила, а його наступник Сильвестер Косів (1648-1657) у політиці лояльности йшов так далеко, що зірвав цілком зносини з революційною козаччиною, не вважаючи на те, що саме козацтву православна єрархія завдячувала своє обновлення... Але нижче духовенство, особливо дуже чисельне чернецтво, стояло близько народу, прихильно дивилося на козацькі рухи і релігійним «заспокоєнням» цілком не було захоплене. А це заспокоєння ішло дуже поволі і серед різних перепон. Хоч і центральна влада наказувала мир, нижча адміністрація відносилася до наказів неохотно і, де могла, дошкулювала православним. Релігійна боротьба невгавала, усобливо у західніх землях. Сокаль, Белз, Красностав, Грубешів, Ковель, Бересть, Люблин, Більськ, Кобрин, все були ареною взаїмних нападів уніятів і православних, а у Перемищині боротьба перенеслася і на села. Заїзди, напади, відбирання церков, повторялися з року на рік. Відгомони цього ішли по цілій Україні, ворушили уми, викликали фермент невдоволення.

Та найбільше невдоволення було поміж козаками.