Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ XVI—XVII СТ.

Відновлення галицького владицтва

В 20-тих рр. XVI ст. починає львівська Русь боротьбу за віднову православної єрархії. Спорожнення галицької митрополії й віддання її в опіку галицькому... старості, приняла та відроджена львівська Русь, як визов таксамо, як і засвоєння собі львівським арцибіскупом права завідувати справами західньо-української церкви. Львівські міщани, оті «шевці, кравці й кожемяки», як їх згірддиво називали противники, прибравши собі до помочі останки, іще неополяченої української шляхти, добилися в решті решт в 1539 р. відновлення галицького владицтва з осідком у Львові. Дорого, бо аж 450 волів хабаря коштував привілей на галицьке владицтво, але він оплатився сторицею...

Першим львівським владикою став таки львівський міщанин-купець Макарій Тучапський, один з тих пришельців з галицької провінції, що доробившись на торговлі волами, здобув собі ще й таку повагу, що промостила йому дорогу на владичий престіл.

Заохочені успіхом в справі відновлення владицтва, львівські «братчики» почали уперту й систематичну боротьбу за рівноправність з рештою міщанського живла в мурах міста. Боротьба була тяжка й затяжна, а при тогочасному укладі сил, тобто при безсильности королівської влади й всесильности місцевих елєментів, ворожих українській еманципації, деколи здавалася безнадійною. Всеж таки і в тій боротьбі львівське міщанство добилося певних успіхів. Особливо палка боротьба завелася довкола зміни календаря. Коли католики приняли новий т. зв. «григоріянський календар і пробували накинути його православним, вони приняли це як замах на свою обрядову й національну окремішність й відстояли старий «юліянський» календар, не жалуючи для того ані коштів, ані жертв крови. Чисто практичне калєндарське питання, в тогочасних умовах польсько-українських, а краще кажучи католицько-православних взаємин, набрало яскравої, політичної закраски. Українці не приняли справленого калєндаря тільки тому, що його силувалися їм накинути їх політичні противники. Остаточно мали рацію — за ціну непрактичности старого калєндаря й цілої низки втрат і невигод, випливаючих з його пристосування до життя, вони всеж таки відборонилися від загрозливого етапу нівеляції їх культурно-національної відрубности.

Багато енергії зужили львівські братчики на поширення освіти й книжности. А хоч перша їх спроба з печатником Іваном Федоровим, обмежилася до видання «Апостола» (1574 р.) а закінчилася банкроцтвом підприємства, братчики не кидали думки про друкарню. По смерти Івана Федорова, братчики, на спілку з львівським владикою Гедеоном Балабаном, викупили його друкарню з жидівського заставу, поширили її й небаром пустили в рух.

Збудувавши коштом всенародніх збірок величаву церкву Успення у Львові, вони зараз таки подбали, щоби при ній, крім друкарні, заложили ще й школу. Поблагословив їх заміри в 1585 р. антіохійський патріярх Йоаким, а владика Гедеон Балабан видав заклик до всього світу православних, прийти львівському брацтву в допомогу. Та й самі братчики, захоплені такими високими й загально-національними змаганнями переконалися, що реформу відродження слід починати від себе. Для цього вони зреформували брацький статут, а традиційні брацькі пири, замінили на поважні зібрання, на своєрідні сойми «руської нації», що на них вирішувалися всі біжучі справи віри, національности й культури.

Зреформований статут Успенського брацтва затвердив патріярх Йоаким, а вслід за ним царгор. патріярх Єремія, що ще й від себе доручив брацтву нагляд над духовенством і зверхність над іншими брацтвами у Львові й краю. Львівське Успенське брацтво дістало титул «ставропігіяльного» тобто «хрестоносного» й було вилучене зпід влади місцевих владик, а віддане в безпосередну опіку патріярхові.

Таке виріжнення львівського брацтва, мало свої добрі й лихі сторони. На зразок львівського й під його зверхністю повстає на галицькій провінції й поза нею низка брацтв (прим. в Перемишлі, Берестю, Луцьку, Рогатині, Городку, Гологорах, Сатанові й ін.). Скрізь засновуються при брацтвах школи, шпиталі й захисти для старців, скрізь теж кипить боротьба за права української церкви й національности. Але з другого боку право нагляду над духовенством й незалежність від місцевого владики, дана львівському брацтву, привели до тертя і непорозумінь з духовною єрархією, що очевидно, дуже некорисно відбилося на ході загально-українських, культурних і політичних справ.

Оскільки видавничо-науковий рух при Успенському брацтві у Львові не міг дорівняти подібному рухові в Острозі а відтак у Києві, остільки високо піднялася львівська брацька школа.

В її учительському зборі були такі люди, місцеві й приїжджі, як архієпископ Арсеній, Стефан Кукіль та Лаврентій Зизаній, Кирило Транквіліон Ставровецький, пізніший київський митрополит Іван Борецький, та інші. Подібно як в Острозі, львівська школа належала до установ вищого, ліцеального типу, і як така доставляла вчителів для початкових і середніх шкіл галицької провінції.

Числючися з рівнем польських, головнож єзуїтських шкіл, львівські братчики пробували заводити в своїй школі ріжні іновації на зразок чужинецьких шкіл, а перш за все уприступнювати виклад зрозумілою для початкуючих, народньою мовою. Назагал це подобалося й імпонувало українському громадянству, але були в ньому й консервативні елєменти, що в кожному новаторстві підозрівали загрозу для східньої церкви й української національности.