Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

КОЗАЧЧИНА

Два табори

Перемога Жолкевського над річкою Солуницею, як і рішення варшавського сойму про поставлення козаччини поза скобку закону, хоч і сколихнули основами Низовового Товариства, всежтаки не змогли припинити його живлового розвитку й росту. Перемога — припадок, сеймове рішення — свисток паперу, а проти них — життя, що не оглядається на припадки й нехтує папером. Правда, одно й друге внесло в козаччину деяке замішання. Козацтво розкололося на дві партії — таких, після сучасної термінології «опортуністів», що здобувши від Польщі визнання своєї автономії та маєтности, хотіли їх закріпити й поширити, й таких, по нашому «принціпіялістів», що раз дірвавшися шаблі, не хотіли її випустити з рук скорше, поки не вирубають собі нею повної незалежности, не тільки в суспільному, клясовому й господарському розумінню, але й релігійному, національному та політичному. До перших належали т. зв. «городові» козаки, ця напівшляхта польської Річипосполитої, до другої належала козацька «голота», що тікала зпід панщиз-няного ярма в степ, не хотіла й думати про поворот до «законних», але, де далі, тим більш невиносимих умов життя. Для них не було місця в Річипосполитій, але їх було більше. Вони теж остаточно перемогли льо-яльну меньшість і, як переможці, ввійшли в історію.

Покищо, під свіжим вражінням солуницького розгрому, розлам у лоні козаччини позначується дуже різко. «Статочні» козаки не хочуть мати нічого спільного з «голотою», живуть і організовуються нарізно та обірають собі свою старшину. Першим гетьманує шляхтичХристоф Нечковський, другими командують герої знад Солуниці — Кремпський та Підвисоцький. Потім влада над першими переходить у руки Тихона Байбузи, над другими в руки Федора Полоуса.