Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Стани

Поки великий князь Витовт не поскидав своєї «братії» з удільних престолів й не позаміняв їх своїми намісниками-урядовцями, Литовсько-Українська Держава була чимсь у роді федерації рівнорядних князівств, репрезентованих назверх великим, виленським князем і зобовязаних йому військом та даниною. Від Витовта починаючи, Литовсько-Українська Держава перемінилася в сильно сцентралізовану монархію, з широкою автономією її складових частин-областей. Суспільні кляси (бояри, княжі люди, городяни, смерди й церковні люди), що творили громадянство Української Держави, не зникли під владою литовських князів, а тільки розвинулися й оформили, в стисло означені стани.

На самому вершку громадянства, поблизу великокняжої влади, станули пани-аристократи (вельможі, магнати), нащадки з старих князівських родів. Вони замкнулися в свойому, невеликому крузі й, спіраючись на родовій традиції та велитенських маєтностях і привілеях, скупчили в своїх руках найвисші військові й адміністраційні уряди й титули. Особливим привілеєм аристократії було право виставляти власні, військові відділи під власними, гербовими хоругвами. Вісім селянських дворів («служб») виставляло одного їздця й по скількости тих їздців можна було обчислити скількість загосподарених маєтностей поодиноких вельмож. По перепису з 1528 р. князі Слуцькі виставляли відділ в 433 коні, Острожські 426, Радивили 628, Сапіги 153, Вишневецькі 98 і т. д. Уряди — гетьманів, канцлерів, сеймових маршалів, підскарбіїв, воєводів, каштелянів, старостів, не виходили з рук аристократії, що більше, утримувалися в поодиноких родах, своєрідним правом наслідства. В привілеях, що їх забезпечили собі вельможі, грамотами з 1492 і 1506 рр. було сказано, що вони, вільні від судів провінціональної адміністрації, відповідали тільки перед судом великого князя або Панів-Ради, перед який треба їх було кликати на цілих чотири тижні до речинця росправи. Все те давало аристократії безспірну перевагу над іншими станами й залишало широке поле для зловживань.

Найбільше княжих і боярських родів загніздилося на Волині. Острожські, Сангушки, Чорторийські, Збаражські, Вишневецькі, Любецькі, Ружинські, Добровицькі, оце були ті магнатські роди, що виводили свою генеальогію від Рюриковичів тоді, як Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські й інші виводилися з українських та білоруських бояр. На перших порах литовсько-української федерації, вони грали першу скрипку в політиці, згодом витиснули їх з передових становищ, окатоличені, литовські магнати, поки вони самі не роздумалися й не... зрадили предківської віри й нації. Всежтаки деякі з них, як Острожські, Сапіги, Сангушки, Ходкевичі, заслужилися для української культури, напередодні нашого культурно-національного відродження XVI—XVII сторіч.

На щабель нижче від княжої аристократії, стояли земські бояри (земляни), що будуючи свою карієру на військовій службі, створили згодом шляхотський стан. Крім бідніших земських бояр, влилися в цей стан панські воєнні слуги («панцирні товариші») а навіть міщани й селяни, що затягнені у військові ряди, визначилися хоробрістю й були нобілітовані. Зразу цей стан був пливкий і легко доступний для посторонніх людей, але з кінця XIV ст. він консолідується й, подібно як магнатська верхівка, змагає до родової виключности й упривілеювання. Привілеї Ягайла (1387) і Витовта (1413) пробували замкнути доступ до шляхотського стану православним українцям і білорусинам, але вже Жигмонт (в 1432 і 1434 рр.) був примушений піти назустріч претенсіям до нобілітації некатолицького, воєнного живла. Захопивши монополь на воєнну службу, широко розроджена шляхетська верства, вже в межах литовсько-української федерації здобула собі виїмково упривілейоване становище, що скріпилося ще більше від моменту литовсько-польської унії.

Подібно, як магнати, виставляли шляхтичі-дідичі по одному їздцеві з кожних 8 дворів своїх маєтностей й самі ставилися під хоругвою свого повіту. Крім шляхти-дідичів, що нерідко рівнялися своїми «фортунами» (маєтками) з магнатами, була ще вбога, загородна («околична») шляхта, що не маючи з чого поповняти військових рядів, була обтяжена деякими повинностями, що їх не знала посідаюча шляхта (служба на замку, погранична сторожа, пошта й т. п.). Ця шляхта, жила по селах й там остаточно «хлопіла», хоч і задержувала особисту свободу, або примазувалася до шляхти-багатіїв та магнатів і на їхніх дворах шукала собі прожитку й карієри в т. вз. «рукодайній» службі. Вона голосувала за своїми хлібодавцями на соймиках і соймах, або вибивалася в їх військових відділах. Особиста свобода й можливість вибитися наверх, витворила в тій верстві характеристичну самопевність, мовляв, «шляхтич на загороді, рівний воєводі»...

З розростом сил родової аристократії й шляхти, опинилося на сірому кінці суспільної драбини міщанство. В Українській Державі, населення міст, тобто «гражане» не творили окремого стану в відношенні до населення «землі». Торговля й промисл не були нічиїм монополем й управлялися князями й боярами нарівні з «простим», вільним людом. Але вже в Галицько-Володимирській Державі помічується занепад міських центрів у користь великої, земельної власноти, а впарі з тим бачимо перші спроби піднесення міської торговлі й промислу силами західньо-европейських, головнож німецьких кольоністів. Знаємо про сильну німецьку кольонію в Галичі, Холмі, Львові, Володимирі Волинському, Сяноку, де кольоністи здобувають широку, внутрішню автономію й правляться законами німецького або магдебурського права.

Де далі тих автономічних, міських громад стая більше, а під литовською владою, міста з магдебурським устроєм стають правилом. Міста, наділені магдебурським правом, були ніби державами в державі. Вони дбали про безпеченство міста, для чого будували довкола нього укріплення й удержували власну, військову залогу для оборони. Міська рада, з бурмістром на чолі, завідувала фінансами міста тоді, як війт з лавниками сповняли суддівські функції. Все населення міст було поділене на цехові корпорації, що дбали про рівень торговлі, промислу й ремесла, та боронилися перед незорганізованою конкуренцією, т. зв. «партацтвом».

Правда, упривілеювання шляхти, що не платила ані податків, ані мита, до цьогож заспокоювала своє запотребування в товарах на власну руку, а для своїх потреб удержувала власних ремісників, дуже шкодило містам і недавало їм розвинутися. Всеж таки міська автономія створила зконсолідований міщанський стан, що в XVI ст. доходить до великої, матеріяльної сили та ставить чоло не тільки внутрішним, але й зовнішним ворогам. Тількиж магдебурське право, признаване містам на українських землях, мало в собі цілу низку клявзуль, що не допускали рівноправности для некатолицького міщанства. Терпіли на цьому православні українці, що всю свою енергію спрямовують на боротьбу з тими, ворожими для себе клявзулями. Покищо панами .положення, по українських містах, були німецькі та польські кольоністи, підпомагані вірменськими та жидівськими зайдами.

Староукраїнське селянство, що ділилося на вільних «смердів», на пів-вільних «закупів» та невільних «рабів», в дальшому свому розвитку затрачує цей правний розподіл; «раби» зчасом наближуються до становища «смердів», але селянство, як стан, попадає в підданчу залежність від шляхти й поволі знижується до незавидного становища колишніх «рабів». В литовську добу, невільницво, як правний стан, переводиться, а зате починається повільне закріпощення всього селянства.

Литовський Статут з 1588 р. знає вже тільки вільних селян, по ділених на: людей «тяглих або робітних», «данників» та «слуг путніх». Найбільше було по селах «людей тяглих або робітних». Живучи на панській землі, вони платили панам «оброк», в натурі й роботизні. Дуже рідко перемінювалася їх повинність супроти панів на гроші. На тих людях, перемінених згодом в панщизняків і кріпаків, спіралася вся вартість панських господарств.

Куди менче було «данників», тобто сільських промисловців, що від своїх «дворищ», на панській землі, платили чинш (дань) продуктами свого промислу. Належали сюди: бобровники, бортники, ловці, сокільники, свинухи, конюхи, рудники, риболови, дігтярі, млинарі й т. п.

Нарешті «слуги путні», це були сільські ремісники, як ковалі, бондарі, колосники й інші; відбуваючи свою повинність, вони «кіньми иа війну ходили», або служили при охороні замків та державних границь.

Зразу селянство було вільне, а його повинности в роботизні й чиншах були, розмірно, невеликі. Проти збільшення повинностей й обмеження свободи рухів, воно протестувало, а навіть, з успіхом, бунтувалося. Де далі селянські повинности росли, а з ними росла й селянська неволя. Одним з перших ступнів закріпощення селянства й привязання його до землі, була «Устава на волоки» з 1557 р. По переміренню скількости землі в селянському користуванню й заведенню т. зв. «волоки», (19 і пів десятини) як підставової міри господарств (служб, дворищ, хуторів, димів, як їх в різних місцях і різними часами називали) «устава» піддавала селянство під догляд адміністрації, ослаблювала вагу сільської громади й окреслювала панщизняні повинности. Покищо праця для пана не повинна була переступати двох днів, але ті два дні були вже справжньою неволею.

«А ставати до роботи мають піддані, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Хто не вийде рано на роботу, через недбалість, мусить відробити пропущене на другий день»... говорила «устава», залишаючи панам свободу в оцінці того селянського «недбальства» й вимогах на відроблення «занедбаного».

Підпорядкування селянства волі панів-землевласників, припинило його внутрішню, громадську організацію, як політичного чинника. Державою правив великий князь, при співучасти Панів-Ради й шляхти. Міщанство жило своїми інтересами внутрі міських мурів і магдебурського права, селянство, хоч і найчисленніше, мовчало, корилося й працювало. Очевидно до часу, поки не втратило терпцю...