Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Литовсько-українська держава

Короткий час, як теж і легкість, що з нею опановує Литва Сіверщину, Київщину й Поділля, говорять про те, що для українського загалу, зацікавленого в державній політиці, перехід під литовську руку, був питанням тільки зміни династії, що не торкалася ні внутрішного устрою краю, ані напрямни його культури й економіки.

При тому і сама литовська династія, була литовською тільки з імени. Ще Гедимін визнавав себе литовцем і за ніяку ціну не хотів вихреститися, але вже його сини — Наримунт-Гліб, Коріят-Михайло, Любарт-Дмитро, а може й Ольгерд, були всі похрещені в східньому обряді й подружені з українськими княжнами, культурно почували себе більше українцями, як литовцями. Ще більше зукраїнщене було друге покоління Гедиміновичів, не тільки вірою, але й мовою. Українська мова стала розговірною на литовських княжих дворах, нею писано всі державні документи, вона стала мовою літописів та дипльоматичної переписки. Українська література й мистецтво опанувало все життя корінної Литви, а згодом, коли вона увійшла в унію з Польщею, перейшла й на Польщу Ягайлонів.

Зрештою трудно такому явищу й дивуватися. При безперечній культурній висшости старої України над Литвою, український елемент мав і під чисельним оглядом подавляючу перевагу. В парі з суто українським характером литовської держави, що «старини не рухала, а новини не вводила», ожили на Україні надії на повну асиміляцію литовських династій, що переймуть на себе згодом державнотворче післанництво Володимира, Ярослава та Романа Великого й Данила. Нажаль політичні ускладнення й дальша доля литовсько-української держави розвіяли ті оправдані надії й передбачування.