ПИСЬМЕНСТВО Х—ХIII СТ.

Перекладне письменство

Славні, своїм мистецьким вивінуванням рукописи «Збірника Святослава» й «Остромирового Євангелія» є рівночасно памятниками тої первісної, староболгарської мови, що найшла собі до нас доступ разом з поширенням христіянства. Пізніші рукописи не виявляють уже тієї чистоти старо-болгарської мови — чимраз частіші примішки української, народньої мови, як теж транскрипція й вимова поодиноких букв та звуків, придають їй особливий, український характер.

Церковний характер старо-української культури взагалі переважував і в нашому старому письменстві. Євангелія, книги старого Заповіту, Псалтирі, в самих текстах і з поясненнями (т. зв. толкові) та «паремійники» (уривки з книг старозавітних пророків) були плодом наших старих книжників-перекладчиків і переписувачів-каліграфів; вони теж виповнювали церковні, шкільні й приватні книгозбірні. Улюбленими були теж твори отців церкви — Івана Золотоустого, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрима Сирина, Теодора Студита, Івана Дамаскина, Івана Ліствичника. Перекладено їх і переписувано в цілости, або в уривках, що з них складалися збірники й антольогії. Твори Івана Золотоустого були відомі в нас у збірниках, як Маргарит, Златоструй, Златоуст, тощо. Антольогіями уривків з писань отців церкви були — славні «Збірники» кн. Святослава, Ізмарагди, минеї, прольоги й патерики. Збірники, прозвані «пчолами» мали мішаний, церковно-світський характер. Збірники, як «Шестоднев» служили нашим прадідам, за компендії відомостей про повстання світу тоді, як «Фізіольог» старався, прояснити таємниці життя-буття звіринного царства. І одні й другі не мали нічого спільного з справжньою наукою, як і популярна в нас «Христіянська топографія» Кузьми Індикопльова. В тих збірниках представлено таємниці творіння й життя на землі та саму землю з суто-христіянського становища, всупереч науковим досягненням старогрецьких учених. Під тим оглядом не тільки візантійська, але й західньо-европейська, середньовічна «наука» була різким поворотом у нетрі фантастичних казок і забобонів.

З історичних підручників були в нас поширені всякого роду палєї, хроніки й хронографи.

«Палєї» були в нас «історичні», що обіймали історію Старого Заповіту з ріжними апокрифічними додатками та поясненнями, а були й палєї з особливими, здебільша полемічними завданнями. Такою була «Палєя толковая на юдеї». В ній маємо гостру полеміку старих книжників з жидівством і магометанстом.

З поширених на старій Україні «хронік» згадаємо твори Івана Малали, Георгія Амартоля, патріярха Нікифора, Константина Манасії й інших. Збірки таких хронік, що в них розказано минуле нібито всіх народів землі від створення світу, звалися «хронографами».

Уява й жадоба знаття наших предків, незаспокоєна книгами Старого й Нового Заповіту, створила собі цілу літературу апокрифів, тобто незгідних з церковною наукою оповідань про життя-буття прародичів людськости, пророків, святих, Христа й Богородиці. Старозавітні апокрифи оповідали нашим предкам про створення світа, подробиці життя Адама й Еви в раю, про хрестне дерево, про праведного Еноха, Ноя, Авраама, Заповіт дванацяти патріярхів, Мойсея, Давида й особливо про Соломона. Новозавітні апокрифи обіймали «євангелія» Якова, Хоми й Нікодима, оповідали про боротьбу Христа з сатаною, про розмову Адама з Лазарем у пеклі, видіння апостола Павла, про дванацять пятниць, тощо. Улюбленими героями апокрифічних оповідань були святий Юрій та Теодор Тирон. «Откровення Методія Патарського» розгортало перед уявою наших прадідів історію світу від його створення до... «Страшного Суду» і т. д.

Зразу, апокрифічна література толєрувалася церковними єрархами, але коли вона почала загрожувати церкві всякими єресями, піднявся хрестоносний похід на апокрифи. Повстають списки «отречених книг», їх нищать, а переписувачів переслідують; та це тільки поширює популярність та вплив апокрифів на літературу а навіть богослужбу (акафисти). Доповненням апокрифів були книги з ворожбами, як «Громник», «Колядник», «Про часи добрі і злі», всякі «астрольогії», «звіздочетці», «сонники», «чарівники» й «волховники». Як апокрифи, так і ворожбитські книги поширювалися проти волі й бажання духовенства, й перетривали до наших днів. Людина, що не находила відповіли на цілу низку питань життя і смерти в Святому Письмі, шукала її в отих книгах, надиханих вибуялою фантастикою й поетичним чаром.

З далекого Сходу, через Візантію та Болгарію, прийшли до нас перші зразки белєтристики, тобто зовсім уже світських повістей та оповідань про далекі краї, незнані народи, подорожні пригоди й героїв з світу глухої старовини та фантазії.

Особливо поширена була в нас повість «Олександрія», її героєм був Олександр Македонський, але... охрещений. Його далекі похода й геройські подвиги заплоднювали уяву письменників і переписувачів, були духовою поживою широких кол читачів.

Поруч «Олександрії» поширюються в нас такі ніби-історичні оповідання, як «Про троянську війну» і «Притча про князів», що були далеким відгомоном Гомерової «Іліяди». Боротьбі з сараценами посвячена поема «Девгенієво діяніє» тоді, як «Оповідання про вавилонське царство» та «Про білий клобук» мели на меті прославити Візантію, як наслідницю Вавилону, а царгородського патріярха, як переємника Петрового престолу.

Чаром східніх мотивів овіяні такі повісти, як жидівська — «Про Соломона царя і Китовраса»та арабська — «Про царя Синагрипу». Вони натикані східніми притчами, прислівями та афоризмами. Зпід неба Індій прийшла до нас збірка повчаючих оповідань п. з. «Стефаніт і Іхнілат» (по індійськи зветься та збірка «Панчатантра», тобто пятикнижжя, по арабськи «Каміла і Дімна» тобто «Щирий і Лукавий»). Життєпис Будди прийшов до нас у формі аскетичного оповідання «Про Варлаама і Йоасафа». Малюнком раю на землі, тобто держави, що в ній люди не знают біди ні горя, було фантастичне оповідання «Про індійське царство».

Всі ті повісти східнього й грецького походження, перекладалися в нас, перероблювалися й переписували, раз ураз пристосовуючись до способу думання, засобів знаття й естетичних уподобань наших предків. Зерно грецької науки чи індійської фільософії, було тут обмотане в основу христіянської моралі та середньовічної невіжі й забобону. Воно теж було посівом під оригінальну, літературну творчість старої України.