ОРГАНІЗАЦІЯ КНЯЖОЇ УКРАЇНИ

Церковна організація

Рівночасно з христіянством прийшла на Україну не тільки ясно оформлена церковна організація, але й сама духовна єрархія. Вся територія Київської Держави утворила одну, величезну митрополію з владичими катедрами в Переяславі, Чернигові, Білгороді, Володимирі Волинському, Луцьку, Перемишлі, Галичі, Угровську, Турові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, Ростові, Володимирі над Клязмою й Рязані. Окреме становище займала найстарша з українських катедр у Тмуторокані. Вона повстала на довго перед прийняттям Україною христіянства. В VIII ст. належала вона до готської митрополії, а в XII ст. стала архиєпископією, залежною безпосереднє від царгородського патріярха. Як установа вповні узалежнена від охридського, відтак царгородського патріярхату, була київська митрополія ніби державою в державі. Патріярх розпоряжав нею по своїй волі й настановляв митрополитів, з правила чужинців, без порозуміння з великим князем. Очевидно, князі пробують з такою диковиною боротися. І так за Ярослава Мудрого вибрав собор українських владик митрополита-українця (Іляріона); сто літ згодом, за Ізяслава Мстиславича посаджено на київському, митрополичому столі українця Клима Смолятича й нарешті після татарського погрому, за Данила, обрано київським митрополитом, незнаного нам близче Кирила. В усіх трьох випадках бачимо змагання українських князів до унезалежнення київської митрополії, але вже те, що всі ті спроби відмежовані від себе цілими століттями (1051, 1147, 1242) свідчить про брак у наших володарів конечної, для перемоги, впертости й послідовности.

По татарському погромі й остаточному розвалі Київської Держави, київські митрополити переносяться до суздальського Володимира над Клязмою. Зразу перебувають там тимчасово, а від 1299 р. постійно. У відповідь на це галицько-волинські князі починають заходи над створенням галицької митрополії. По довгих заходах і трудах їм це вдається. В 1303 р. появилися грамоти візантійського цісаря Андроніка й царгородського патріярха Анастазія, про утворення галицької митрополії з єпископськими катедрами в Володимирі Волинському, Перемишлі, Луцьку, Турові й Холмі. Але в тяжких умовах XIV ст. нова українська митрополія протривала ледви до 1347 р. та й то з перервами. Бо коли 1305 р. патріярх висвятив на галицького митрополита відомого черця-маляря Петра Ратенського, то вже в 1309 р. стає він митрополитом «всеї Руси» й замість сидіти в Галичі переноситься до Москви. Тут він і вмірає в 1326 р. По ньому було ще двох галицьких митрополитів — Гавриїл і Теодор, що його хотів підчинити собі московський митрополит Теогност. Московські впливи й хабарі довели нарешті до того, що новий патріярх Ізидор Вухіра й новий візантійський цісар Іван Кантакузен, видали в серпні 1347 р. грамоту про повернення галицької митрополії до київської, що її осідком була вже тоді Москва...

Подібно, як київського митрополита накидував князям патріярх по своїй вподобі, так і владики не обіймали своїх столів з вибору єпископського собору, але по волі митрополита й князя. Великий київський князь «ставив» єпископів не тільки в своїй волости, але і в інших. Проти таких практик виступали волосні князі й деколи не приймали накинутого собі владику, мовляв його «люди не злюбили». Щойно в XIV ст. вже по упадку Галицько-Волинської Держави усталилася канонічна практика вибору владик.

Митрополією мав управляти митрополит у порозумінню з собором владик, але собори відбувалися в нас рідко, а через те так митрополити як і владики управляли церковними справами самовладне. Вони здебільша кермувалися волею князя та своїм «крилосів», тобто ради міських священиків, що бували при кожній катедрі.

Владики мали своїх урядовців, як «намісники», що проводили єпископським судом «десятники», що збірали десятину й «тивунів», що завідували господарськими справами катедри.

До єпископських судів, що усталили свої функції в XII ст. належали такі справи, як нарушення церковного вінчання, злочини противні христіянській вірі (чари, ворожбитство, єресь, тощо) та злочини, що викликали соблазнь. Поза громадянством, що підлягало єпископським судам у деяких справах, у всьому підлягали їм так зв. «церковні люди». Крім духовенства чернечого (чорного) й світського (білого) з родинами, належали сюди ще й «задушники», то є записані церкві або випущені на волю «за душу» холопи, прошаки й богомільці, що жили з милостині, люди, що користали з церковних захистів і шпиталів разом з лікарями, й нарешті «ізгої» тобто недовчені поповичі, збанкрутовані купці й викуплені з неволі раби.

З позацерковних функцій прислугував духовенству нагляд над мірами й вагами; завдяки своїй освічености воно дуже часто було притягане до княжої ради й дипльоматичної служби. Закордонні посольства й внутрішні пересправи князів рідко коли обувалися без участи духовенства. Через те воно мало постійний вплив на внутрішню й зовнішню політику; нерідко воно зловживало тим впливом, а навіть зважувалося підпомагати ним боярські «коромоли» й бунти. В свою чергу світська, тобто княжа влада мала вплив на справи церкви, аж до канонізації святців включно.

В основу церковних і манастирських приходів лягли т. зв. десятини. Вслід за Володимиром признавали десятини в користь владичих катедр і монастирів його наслідники. Йшли ті десятини від «даний, вир і продаж і взагалі від усього, що йде на княжий двір». Крім цього князі, бояри, а навіть багатії-міщани вивіновували церкви, головнож катедральні й манастирські земельними маєтностями та записами в грошах і натураліях. Вже в перших часах христіянства на Україні завелися оплати за церковні треби, що росли в міру маєткової спроможности вірних.

Особливими приходами митрополичих і владичих кас були високі оплати за «ставлення» владик і священиків. Дуже часто ці оплати перемінювалися в просту торгівлю церковними достоїнствами, ославлену так у Візантії, як і на католицькому заході — «симонію».