ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Татарщина

Вернувшися з Угорщини, татари не відплили в азійські кочовища, але розбили свої похідні шатра над долішною Волгою й відтіля рішили кермувати справами покорених країв та народів. Нагнавши всім жаху й погрожуючи новими походами, вони залякали своїх безпосередніх сусідів тим легче, що західня Европа не мала ні сили ні належного розуміння, щоби протиставити себе монгольській небезпеці. Европейські лицарі здобувалися на далекі й виснажні походи до Святої Землі, але безпосередної небезпеки не розуміли.

Один з перших поклонився татарам суздальський князь Ярослав (1243 р.) За ним потяглися «до татар по свою отчину» й інші московські князики; не минула лиха доля й Михайла Чернигівського. Він вибрався в орду за «ярликом», тобто ханським потвердженням на чернигівському столі, але тут довелося йому наложити головою. Татари зажадали, щоби він, на знак очищення від лихих думок, пройшов поміж два вогні та щоби поклонився опікунчим духам ханської рідні. Михайло відмовився й зате заплатив життям, разом з своїм боярином Федором. Оба вони загинули під пястуками й чобітьми ханського окруження...

Перемога під Ярославом запевнила Романовичам безспірне володіння над галицько-волинськими землями й забезпечувала рішаючий вплив на загально-українську політику. Данило обняв Галичину, Василько Волинь, але обі области були обєднані в спільному державному організмі, що якийсь час не відчував навіть прикрих наслідків татарської зверхности. Але прийшов і на Данила Романовича час, коли він почув від татарського посла страшні слова: «Дай Галич!» Гордий син великого Романа дуже скоро зрозумів, що спротив не здаться нінащо й приведе нову руїну на край. «Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив ще своєї землі городами й порадившися з братом, сказав: «Не дам половини моєї отчини, але піду сам до Батія».

26 жовтня 1245 р. виїхав Данило в Орду. По дорозі вступив до Видубицького манастиря під Києвом і звелів відслужити Богослужбу за успіх своєї принижуючої подорожі. В Орді стрінули Данила з особливою прихильністю. Правда, подали йому напитися кумису, не зберегли від ріжних двірських церемоній, але пошанували в ньому сміливого войовника й великого державника. Татарам імпонував такий вазаль. Але татарські ввічливости не радували ні Данила ані не зводили літописця. «Данило Романович — пише літописець — великий князь, що разом з братом володів Києвом, Володимиром, Галичем й іншими землями, тепер навколішках, називається холопом, що від цього вимагають дані, непевний життя, мусить вислухувати погроз...» Та дарма. Три тижні гостював Данило у Батія й вернувся додому з ханським потвердженням на Галичину. «Вернувся у свою землю, зустрів його брат, удвох плакали над образою Данила, але ще більше раділи тим, що вернув живий».

Очевидно, Данило не корився перед татарами щиро. Татарську доброзичливість приняв як зневагу, закусив зуби й ждав тільки моменту, соли зможе випростатися на весь ріст. Не тільки ждав його, але й усіми ;илами й засобами старався його приспішити. Безпосереднє по свому Ювороті від татар почав Данило «будувати городи проти безбожних татар» та шукати проти них союзників у західній Европі. Рівночасно не вагався використовувати татарську протекцію над собою там, де того вимагала потреба.

В першу чергу змінив своє відношення до Данила мадярський король Беля, що зараз таки запропонував йому союз, закріплений подружжям королівської дочки Константії з Львом Даниловичем. Ростислава Михайловича, що його дотепер підтримував проти Данила, усунув Беля цілком з політичного овиду, давши йому банство в Слявонії а потім у Мачві. Правда, Данило, не дуже тепер і спішився на дружбу з Угорщиною, що воювала проти його австрійського союзника. До остаточної згоди, то є подружжя Льва Даниловича з угорською королівною й повороту мадярських бранців зпід Ярослава, прийшло щойно в 1247 р.