ГАЛИЧИНА І ВОЛИНЬ

«Валінана»

Найраншу відомість про Волинь находимо в історично-географічних писаннях арабського письменника IX ст.— Масуді. За його часів жило на Побужжю племя «валінана», що йому підлягали сусідні словянські племена. Воно мало свого короля, що його слухали інші словянські королі. Столицею держави був город Волинь над Бугом. Назва міста перейшла згодом на дулібське племя, а відтак на цілий край. З часом місто Волинь утратило своє чолове значіння, що перейшло на закладений, на прикінці Х ст., Володимир Волинський. Другим, а може й старшим від Волиня центром Побужжя був Бужськ, від якого пішла назва «бужан». Третім був Луцьк з своїми «лучанами», згаданими в першій половині Х ст. Порфірієм Багрянородним. Спіраючись на тому, що говорить Масуді, можна думати, що місто Волинь було в IX ст. політичним центром усього Побужжя й усього дулібського племени тоді, коли Бужськ та Луцьк були столицями підвладних Волиневі волостей. Вбогість джерел не позваляє нам далі відповісти на питання, чи й поскільки існував який звязок побужських політичних центрів з центрами забужських Червенських Городів, зпоміж яких Червень і Перемишль згадуються літописцем на першому місці. На всякий випадок певний політичний звязок тих городів і приналежних до них земель позначується в історії щойно з моментом, коли Володимир Великий відвоював від поляків Червенські Городи (891 р.) й створив у Володимирі Волинському столицю для цілого Побужжя, а може й Прикарпаття; тут посадив він свого сина Бориса, а по ньому Всеволода. Коли ж, по смерти Володимира Великого, його найстарший син Святополк Окаяний почав «збірати» українські землі й увійшов у боротьбу з Ярославом Новгородським, то про Всеволода гине слух, а Волинь згадується як волость, приналежна безпосередно до київського стола. З княжої міжусобиці користають тоді поляки, що в 1018 р. знову займають Червенські Городи й держать їх аж до визвольного походу Ярослава Мудрого в 1030-их р.р. По смерти Ярослава припала Волинь Ігореві Ярославичеві, але вже в 1060-х рр. обєднується Волинь і Галичина в руках київського князя Ізяслава. Як київська волость переходять відтак галицько-волинські землі з рук до рук. Від Ізяслава до Всеволода, відтак до Олега Святославича й знову до Ізяслава. По його смерти відокремлюється Волинь, Галичина й Турово-Пинщина від Києва й на короткий час остає під владою Ярослава Ізяславича. Проти нього, як ми вже бачили, виступили Ростиславичі з претенсіями на Галичину та Давид Ігорович, що мав непередавнені права до Волині. Тоді то київський князь Всеволод, бажаючи перепинити міжусобицю, дав Давидові Ігоревичеві Погорину, а Ростиславичам Галичину. Невдоволений рішенням Всеволода Ярополк, пішов походом на Ростиславичів, але згинув з рук насланого душегубця (1087 р.). Ростиславичі задержали Галичину, а Давид Ігоревич зайняв Волинь без Погорини й Берестейщини, що їх взяв собі Всеволод Київський за інтервенцію. Велика волинська війна (1097-1110), викликана інтригами Давида Ігоровича (осліплення Василька Теребовельського), закінчилася для Давида нещасливо. Він утратив Волинь, що перейшла до Святополка Київського й довго ще була «прищіпкою» до київського стола. Як київські «намісники» княжать тут чергою — Ярослав Святополчич, Роман та Андрій Мономаховичі, Ізяслав Мстиславич та Святослав Всеволодич. В 1146 р. Волинь попадає вдруге в руки Ізяслава Мстиславича й відтоді не виходить зпід влади його династії. В середині XII ст. вертає до Волині Берестейщина, а на прикінці того сторіччя Погорина.

Умова Мстислава Ізяславича з братом Ярославом про поділ Волині на Володимирську й Луцьку волость, що мали оставати незалежними від себе наслідствами в родах обох братів, погрожувала повним розпадом Волині на дрібні й безпомічні князівства. Сам Мстислав поділив Володимирську землю поміж своїх синів так, що найстарший син Роман дістав Володимир, молодший Всеволод — Белз, Святослав — Червень, а Володимир — Берестя. Подібно поділилася й Луцька земля по смерти Ярослава Ізяславича: Найстарший син Всеволод дістав Луцьк, Інгвар — Дорогобуж і Шумськ, Мстислав Німий — Пересопницю. Ціла мережа дрібних князівств покрила Волинь і колиб не державотворча енергія, з якою взявся до «збірання» волинських земель, а відтак до поєднання їх з Галичиною Роман Мстиславич, то державна незалежність всього українського півдня булаб напевне закінчилася з упадком Київської Держави й припечатала монгольською навалою вже в першій половині XIII сторіччя. Геній Романа Великого продовжив життя Княжої України ще на ціле століття.