ГАЛИЧИНА І ВОЛИНЬ

Смерть Володимирка

«Як поїхав Петро з двору — оповідає літописець далі — пішов Володимир до біжниці св. Спаса, на вечірню. Йдучи переходами до біжниці побачив, як Петро їхав й поглузував із нього: «От поїхав руський боярин, повідбиравши всі волости!» По тих словах пішов на хори. Відспівавши вечірню, пішов Володимир з біжниці, а як був на тому місці, де поглузував з Петра, сказав: «Ой! Якби мене хтось у плече вдарив!» І не міг ні трохи поступити з того місця й почав падати. Тут підхопили його під руки й занесли до горнички та поклали в теплу воду. Одні казали, що то йому дна (ревматизм) підступила, інші говорили інакше й пускали ріжні здогади. Було вже пізно, як Володимир почав знемагати й коли надійшла пора на сон — помер.

Петро, коли виїхав з Галича, зупинився на ніч у Болшові. Після перших півнів пригнав з Галича дітський до Петра і сказав: «Князь каже тобі — не їдь нікуди, аж пришлю по тебе». Петро не знав нічого про смерть князя й той дітський йому про те не сказав й тому дуже засумував, що мусить знову вертати до Галича. Думав, що прийдеться йому прийняти наругу, гіршу від першої.

Було ще перед обідом, коли пригнали з города до Петра й сказали: «Їдь, князь тебе кличе!» Петро поїхав й приїхав на княжий двір, а тут вийшли йому назустріч княжі слуги, всі в чорних плащах. Петро не порозумів, що воно таке. Прийшовши на сіни, побачив Петро Ярослава, що сидів на батьківському місці, в чорному плащі й чорній шапці. Таксамо були вдягнені всі його бояри. Поставили Петрові стілець і він сів. Сидів, нічого ще не знаючи й запитав: «Що сталося?» І сказали йому:

«Цеї ночі Бог узяв князя». Петро відповів: «Таж я цеї ночі відїхав і князь був здоров». Вони відповіли: «Щось його вдарило в плече й з того почав знемагати, а там і переставився». Петро сказав на те: «Божа воля. Всім нам там бути». А Ярослав сказав Петрові: «Ми покликали тебе ось чому: Бог учинив свою волю, як хотів. Тиж їдь до мого батька Ізяслава поклонися йому й скажи: Бог узяв мені батька й тому ти заступи мені батька. Сам ти знаєш, що було між Ізяславом та моїм батьком. Бог їх розсудив — узяв мого батька, а мене залишив. Його полк і дружина в мене. Один тільки спис залишився біля його домовини, але й він у моїх руках. Отже, батьку, кланяюся тобі й прошу, прийми мене, як свого сина Мстислава. Нехай син твій Мстислав їздить при твому стремени з одного боку, я їздитиму з другого, з усіми моїми полками». І так відправили Петра»...

Описана вище подія, це один з найцікавіших, побутових епізодів нашого літопису. Крім цього дає він доволі вірну, хоч може й дещо причорнену характеристику князя Володимирка, одного з основоположників пізнішої Галицько-волинської Держави.