Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ГАЛИЧИНА І ВОЛИНЬ

Ростиславичі

Тепер узявся Ізяслав «ізгоювати» Ростиславичів, а коли помер (1078) р. передав це завдання свому синові Ярополкові Володимирському.

З Ростиславичами разом «ізгоюється» в Ярополка Давид Ігорович, сумної слави герой осліплення Василька. Одідичивши по батькові енергію, підприємчивість та жадобу чину, Ростиславичі тікають з Володимира й призбиравши військо, проганяють відтіля Ярополка але інтервенція Всеволода Київського привертає Ярополкові Володимир. Всежтаки їхня спроба визволитися зпід опіки Ярополка й запевнити собі самостійний уділ не пішла на марне. Всеволод наділює Ростиславичів Галичиною; найстарший Рюрик займає Перемишль, Володар— Звенигород, а Василько — Теребовлю. Політичне відокремлення Галичини стало доконаним фактом (1084 р.) проти якого не могла вдіяти нічого спроба Ярополка та пізніші затії київських князів. Похід Ярополка на Звенигород у 1087 р. закінчився його смертю: якийсь нерядець убив князя підчас походу й утік до Перемишля. Це викликало вражіння, що в душегубстві мачали пальці Ростиславичі, щоби в той спосіб позбутися свого найгрізнішого супірника. Проти Ростиславичів, як здогадних зачинщиків смерти Ярополка, виступив Всеволод Київський, але це ані не прояснило справи, ані не сколихнуло становищем Ростиславичів на їх галицьких столах. Нарешті княжий сойм у Любечі міг тільки прийняти до відома й санкціонувати доконаний Ростиславичами факт повстання нового державного організму на південньо-західних окраїнах Київської Держави.

Найстарший з Ростиславичів Рюрик вмирає підчас пошести в 1092 р. й Галичина залишається в руках Володаря та Василька, якому зараз таки по любецькому зїзді довелося пережити страшну трагедію осліплення. Про неї ми оповіли вже докладно на іншому місці.

Страшне каліцтво Василька, можна сказати, не міняє нічого в користь ворогів Ростиславичів. Навпаки. Оба Ростиславичі, як каже Томашівський — «дають зразок такої братньої любови, політичної оборотности, воєнного таланту й невсипучої енергії, що вибиваються понад усіх сучасників, не виключаючи навіть такого розумного й поважного князя, як Володимир Мономах».

Затії Давида Ігоровича й Ізяслава, щоби загорнути собі Василькову волость, не вдаються. Ростиславичі, при всіх своїх виїмкових прикметах, виявляють ще й подивугідну поміркованість: вони задоволяються покаранням бояр, що підвели Давида Ігоровича на Звенигородський злочин й не тратять свого поміркування тоді, коли одна воєнна перемога за другою отвирає перед ними перспективи заволодіння Волиню.

Перемога Ростиславичів «на Рожні полі» (в нин. Золочівщині), а відтак неменше славна перемога над мадярською армією під Перемишлем (1099 р.) це найсвітліші моменти нашої воєнної історії взагалі. Вони закріпили за Ростиславичами безспірне володіння над Галичиною, не спокушуючи їх рівночасно висуватися поза політичні межі їхньої волости. Забезпечивши себе раз на все від зазіхань волинських та київських князів, могли вони з тим більшою енергією присвятитися внутрішній організації краю та його обороні перед сусідами з заходу й півдня.

З наведеної нами сповіди осліпленого князя Василька, ми можемо прослідкувати за політичною програмою Ростиславичів. Для створення кращих, природних меж від заходу, вони плянували широко закроєну, воєнну кампанію проти Польщі, а рівночасно думали про поширення галицьких меж від сходу та про кольонізацію здобутого на половцях Поділля й Бесарабії. Осліплення Василька ослабило цей державотворчий розмах Ростиславичів, але його не припинило.

Нажаль ця доба діяльности Ростиславичів закрита для нас кромішньою тьмою аж до 40-вих років XII ст., коли то нова боротьба за Київ примушує літописця хочби перегодом натякнути на галицькі справи та політику володарів Галичини.

До смерти київського князя Святополка II Ростиславичі підтримували союзні звязки з Мономахом, які не перериваються й тоді, коли Мономах засів на київському столі. Разом з Мономахом воюють вони проти Святополкового сина Ярослава Володимирського, разом з ним садять на володимирському столі Володаревого зятя Романа Монома-ховича. Але як тільки виявилося, що Мономах бажає приєднати Волинь ,цо київських волостий і рівночасно з тим загрожує суверенности Галичини, Ростиславичі міняють фронт і з союзників Мономаха стають його противниками. Так і видно, що вони раді боронити інтересів Київської Держави, як цілости, але протиставляться кожній спробі перемінити Волинь, а з нею й Галичину на підрядну волость київського стола.

Відношення Ростиславичів до Польщі є надалі в постійному воєнному напруженні. Розуміючи краще, аніж київські й волинські князі вагу небезпеки з заходу, Ростиславичі підтримують протипольський союз з словянськими поморянами й литовськими прусаками, а коли треба, то й наводять на Польщу своїх таки ворогів половців.

Один такий протипольський похід Василька Ростиславича з половцями записав літописець під 1092 р. Під 1122 р. занотовують літописи факт, що хоч незгідний з тогочасними лицарськими обичаями, дуже яскраво насвітлює напруженість галицько-польських взаємин.

Польський воєвода Петро Дунін Власт, затіваючи нікчемний підступ, вступив на службу до перемиського князя Володаря, здобув його довіря і в умовленому з поляками моменті піймав князя і в кайданах завіз до Польщі. За викуп зажадали поляки не тільки великої суми грошей, але й певних політичних уступок — м. і. зірвання союзу з поморянами та військової допомоги в польській акції проти Мономаха.

Доказом успіхів кольонізаційної акції Ростиславичів може нам послужити факт створення княжої столиці в Галичині, що за Володимирка стає столицею не тільки південної, а цілої Галичини.

Працюючи й борючися рука в руку, Ростиславичі вмирають майже рівночасно в 1123 р. Наперед вмирає Василько, а по ньому Володар, оба досягнувши понад 60 літ від роду. Оба залишили по двох синів:

Володар — Ростислава й Володимира, Василько — Юрія та Івана. Крім того Володар мав дві дочки — одна вийшла за візантійського цісаревича, друга за Романа Мономаховича. Про дочок Василька не знаємо нічого. Завдяки тому династія Ростиславичів могла удержатися й перетривати до кінця XII сторіччя. І хоч не без родинних непорозумінь, вона охоронила країну від воєн за наслідство та дала їй добу світлости й добробуту, поки не дозріло нове історичне завдання Галичини— по-літичного обєднання з Волиню й утворення великої загально-української держави.

«Разом з тим деформувався і глубоко вкорінився в наші землі окремий, національно-культурний і політичний тип, що в усіх пізніших історичних переворотах, хуртовинах і лихоліттях, не тільки виявив велику життєздатність, тривкість і відпорність, а ще став неперебраним резервуаром людности для кольонізації диких степів на сході. І коли ми нині стверджуємо, що до самого кінця XIX ст. українська племінна територія на заході, в загальній цілости, небагато змінилася в нашу некористь, а подекуди навіть виявляє очевидні сліди асиміляції неукраїнського населення, то не можемо не згадати тих молодих князів-ізгоїв, що поклали основи під національно-політичну будівлю.» (С. Томашівський).

«Трицятилітнє князювання Ростиславичів у Галичині, — говорить М. Грушевський, — становить дуже важну добу в історії цієї країни: низкою завзятих, більше чи менше щасливих воєн, оборонили Ростиславичі самостійність Галицької землі від Польщі, Угорщини й Волині. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною, з національного й історичного погляду сама собою ясна, але й боротьба з Волинню не була позбавлена цієї ваги, хоч на перший погляд може виглядати на просту міжусобицю. Важно було, щоби Галичина перестала бути прищіпкою до київського стола, якою так довго була Волинь, щоби вона стала метою для своєї династії, якаб подбала про забезпечення тієї загроженої позиції, що її, в ролі київської провінції, могли занедбати серед хуртовин, що виснажували енергію київської влади. Завдяки діяльности Ростиславичів, цю галицьку програму виконано. Забезпечено існування галицької держави й галицької династії, кольонізацією поширено її простір і тим помножено її сили для дальшої боротьби; заложено підвалини для зросту ваги цієї далекої від центра української волости й треба було тільки чоловіка, що зумів .би використати вже зроблене й повести Галичину по наміченій дорозі»,

Такий чоловік найшовся в особі Володимира Володаревича, прозваного Володимирком.